Платон - Апологія Сократа. Діалоги

не були флейтистами, то тоді один одного вчив би, а ганив приватно і привселюдно того, хто негарно грає, та й ніхто не заздрив би досконалості іншого в грі (як тепер ніхто не заздрить справедливості іншого, його повазі до законів), [B] і ніхто не приховував би свого вміння, як це чинять тепер декотрі митці; адже кожному з нас, гадаю, приносить користь взаємна справедливість і доброчесність. Ось чому кожний кожному охоче пояснює і повчає, що справедливе й законне. Так ось, якби так і в грі на флейті ми виявили готовність наполегливо та без заздрощів учити один одного, то чи тоді, на твою думку, Сократе, хорошими флейтистами [C] ставали б радше сини хороших флейтистів чи сини поганих? Гадаю, що ні; чий син виявився б від природи дуже здібним до гри на флейті, той з часом став би славним, а чий син не виявив би таланту, той не здобув би слави. І не раз від хорошого флейтиста походив би поганий і часто від поганого — хороший, одначе всі вони були б можливими флейтистами порівняно з ненавченими і з тими, що нічого не тямлять у грі на флейті. Уяви собі це тут: хай-но якась людина з-поміж тих, що виховалися серед людей у пошані до законів, [D] видається тобі дуже несправедливою, все ж вона справедлива і навіть є знавцем законів, коли б оцінювати її порівняно з людьми, які взагалі не мають ні виховання, ні судів, ні законів, яких ніхто не змушує в усьому дбати про доброчесність, хіба що були б це якісь дикуни, схожі на тих, що їх показав торік на сцені поет Ферекрат у Ленеї{129}. [E] Напевно, опинившись серед таких людей, і ти, мов людиноненависники в тому хорі, був би радий, коли б зустрів хоч би Еврібата або Фрінонда{130}, й ридав би з туги за зіпсованістю тутешніх людей. Ти тепер занадто перебірливий, Сократе, тому що тут [328] усі видають себе за вчителів доброчесності і вчать, хто скільки може, а ти не визнаєш нікого. Це так само, коли б ти шукав учителя еллінської мови, то, певно, не знайшов би жодного. Подібно було б, коли б ти шукав, хто в нас міг би навчити синів ремісників того самого ремесла, якого вони навчилися у свого батька настільки, наскільки зумів подбати про це батько та його друзі, які займаються тим самим ремеслом, — одне слово, підшукати вчителя, який міг би ще чогось навчити таких, уже навчених. Це була б, думається мені, Сократе, нелегка справа; зате легко було б знайти його для зо­всім необізнаних. [B] Така сама справа і з доброчесністю та всім іншим. Але коли хтось хоч трохи краще за нас зуміє повести інших дорогою доброчесності, то такого ми повинні високо цінувати. Одним із таких, гадаю, є я сам — я можу в більшій мірі від інших стати особливо корисним будь-кому й допомогти стати прекрасним і добрим. Через те я заслуговую на винагороду, яку одержую, і навіть ще більшу, на розсуд моїх учнів. Тим-то я ось в який спосіб беру винагороду за навчання; хто в мене навчається, якщо хоче, платить стільки, скільки я звичайно беру; [C] коли ж він не згоден, то йде в храм і, під клятвою оцінивши, скільки, на його думку, варте моє навчання, стільки й вносить мені.

Отже, Сократе, я розповів тобі міф і навів докази того, що доброчесності можна навчити; такої ж думки дотримуються й афіняни, і немає нічого дивного, якщо в хороших батьків бувають погані сини, а в поганих — хороші; так, наприклад, сини Поліклета, ровесники присутніх тут Парала й Ксантіппа, нікуди не годяться, порівняно з батьком, і так само й сини інших митців. [D] Але годі їм за це дорікати — не все ще пропало, адже вони молоді.

Виголосивши напоказ нам таку довгу й прекрасну промову, Протагор замовк, а я, вже давно зачарований нею, все дивився на нього, чекаючи, чи часом він не скаже ще що-небудь, бо хотів далі його слухати. Тільки тоді, коли я впевнився, що він справді закінчив, я ледве опам’ятався і, поглянувши на Гіппократа, сказав:

— Невимовно вдячний тобі, сину Аполлодора, за те, що ти намовив мене прийти сюди! [E] Для мене велику вагу має те, що я почув від Протагора. Бо досі я вважав, що добрі люди стають добрими не завдяки людській турботливості. А тепер я пересвідчився в протилежному. Тільки одна дрібниця не дає мені спокою, але Протагор, певна річ, і це легко пояснить, після того як уже нам стільки пояснив. Щоправда, якби хтось вступив із цього приводу в розмову з ким-небудь із красномовців, що виступають перед народом, [329] то він, мабуть, почув би промови, гідні Перікла або когось іншого з тих, що вміють говорити, проте, якби він потім запитав їх про що-небудь, то вони, мов книжки, не спроможні були б ні відповісти, ні самі запитати; а коли хтось перепитає про якусь дрібницю з того, що вони сказали, то вони [B] відгукуються, наче порожня мідна посудина, яка при ударі гуде довго й протягло, аж поки хто-небудь не візьме її в руки. Так само й ритори, коли їх запитати про якусь дрібницю, розтягують свою промову, немов біг на довгу відстань{131}. А оцей Протагор уміє, само собою зрозуміло, виголошувати довгі й чудові промови, але ж водночас він уміє відповідати й коротко на запитання, коли ж сам поставить запитання, може підождати й вислухати відповідь; [C] така риса властива лише небагатьом. Тепер, Протагоре, мені не вистачає однієї дрібнички, але я буду мати все, якщо ти відповіси мені на таке: ти твердиш, що доброчесності можна навчити, а вже кому-кому, а тобі я вірю. Одне лише мене бентежило під час твоєї промови, а ти тепер заповни цю прогалину в моїй душі. Річ у тім, що, за твоїми словами, Зевс послав людям справедливість і сором, і далі в твоїй промові часто мовилось про справедливість, розсудливість, благочестя й таке інше, немов це взагалі щось єдине, тобто доброчесність. Отож саме це розтлумач мені до пуття, чи доброчесність являє собою щось єдине, [D] а справедливість, розсудливість і благочестя є її складовими частинами, чи все те, що я тепер назвав, тільки найменування однієї й тієї самої речі. Оце є те, що я хотів би ще дізнатися.

— На це легко, Сократе, відповісти, — сказав Про­тагор. — Доброчесність — це єдність, а те, про що ти питаєш, —