Ю. Несбе - Поліція

Вона кинула на Антона оцінюючий погляд. Потім подивилася на другого чоловіка.

— Гуннар Хаген, — мовив той, простягаючи їй руку. — Голова відділу розслідування вбивств.

— Я знаю, хто ви, — сказала вона, потискуючи його руку. — Сільє Гравсенг. Сподіваюся колись поступити до вас на роботу.

— Гаразд, — відповів він. — Тоді можеш розпочати з виконання розпорядження Антона.

Вона кивнула Хагену:

— На усіх наказах значиться саме ваше ім’я, отож…

Антон дивився, як вона порядкує речі в сумці.

— До речі, сьогодні останній день моєї практики, — сказала вона. — Тепер час починати думати про іспити.

— Сільє — етажерка Поліцейської академії, — пояснив Антон.

— Слухачка Поліцейської академії, так тепер говорять, — поправила його Сільє. — Я маю одне запитання, пане начальнику відділу.

— Он як? — сказав Хаген, іронічно посміхаючись у відповідь на таке титулування.

— На вас працювала одна легендарна людина. Харрі Холе. Кажуть, що він ніколи не припускався помилок. І розкривав усі вбивства, розслідуванням яких займався. Це правда?

Антон застережливо кахикнув і поглянув на Сільє, але вона не звернула на це уваги.

Іронічна посмішка Хагена зробилася щирішою.

— Передусім у людини на совісті можуть бути нерозкриті вбивства, хоч би вона і не припускалася помилок. Хіба ні?

Сільє Гравсенг не відповіла.

— Щодо Харрі і нерозкритих убивств… — Він почухав підборіддя. — Загалом, ви маєте рацію. Питання в тому, як на це подивитися.

— Себто?

— Він приїхав додому з Гонконгу, щоб розслідувати вбивство, в якому підозрювався його названий син. І хоча він добився звільнення Олега, і в тому злочині зізнався інший, обставини вбивства Густо Ганссена так до кінця і не прояснилися. В усякому разі не на офіційному рівні.

— Спасибі, — сказала Сільє і щиро всміхнулася.

— Удачі в кар’єрі, — побажав Гуннар Хаген.

Він стояв і дивився їй услід, поки дівчина не сховалася у кінці коридору. Не так через те, що чоловікам завжди хочеться подивитися услід гарній молодій дівчині, а для того, щоб відтягнути все ще на кілька секунд. Майбутня справа, подумав Антон. Він помітив, що начальник відділу нервує. І ось Хаген обернувся до зачинених дверей. Застебнув мундир. Погойдався на підборах, як тенісист, що очікує подачі суперника.

— Ну, я пішов.

— Давай, — сказав Антон. — Я тут простежу за всім.

— Гаразд, — кивнув Хаген.

Посеред ланчу Беата запитала Катрину, чи займалися вони з Харрі сексом того разу.

На початку їхньої розмови Беата розповіла, як один із поліцейських агентів упізнав фотографію жінки, що дала неправдиві свідчення, — Ір’ї Якобсен. За його словами, вона рідко виходить на вулицю і мешкає разом з іншими людьми недалеко від площі Александра К’єлланда. За їхньою квартирою наглядали, оскільки там торгували амфетаміном. Але Ір’я не становила ніякого інтересу для поліції, вона нічого не продавала, у гіршому разі — була покупцем.

Їхня розмова, проминувши обговорення роботи й особистого життя, звернулася до теми старих добрих днів. Катрина сором’язливо протестувала, коли Беата заявила, що того дня, коли та нестримно промчала поліцейським коридором, увесь убійний відділ просто шиї скрутив, дивлячись на неї. При цьому Катрина подумала, що у такий спосіб жінки ставлять одна одну на місце, підкреслюючи, якою гарною була колись їхня співрозмовниця. Особливо якщо вона ніколи не була такою вже гарною. Але попри те, що услід Беаті ніколи не дивилися, вивертаючи шиї, отруєні стріли їй у спину теж не летіли. Вона була тиха, легко заливалася рум’янцем, працьовита, лояльна. Вона завжди грала відкрито. Але щось змінилося. Може, справа була в келиху білого вина, яким вони себе винагородили, але Беата раніше ніколи не ставила таких відвертих запитань.

У будь-якому разі Катрина зраділа, що рот її забитий піцою і вона може просто похитати головою.

— Ну гаразд, — вимовила вона, проковтнувши шматок. — Зізнаюся, у мене були такі думки. Харрі щось казав про це?

— Харрі розповідав мені майже все, — відповіла Беата, піднімаючи келих з рештками вина. — Просто мені було цікаво, брехав він чи ні, коли говорив, що між вами нічого не було.

Катрина жестом попрохала рахунок.

— А чому ти вирішила, що у нас був секс?

— Я бачила, як ви дивилися одне на одного. Чула, як розмовляєте.

— Ми з Харрі тільки те й робили, що лаялися, Беато!

— А я про що?

Катрина розсміялася:

— А як щодо тебе і Харрі?

— Харрі? Ні, це неможливо. Ми надто добрі друзі. Зрештою, я стала жити з Халворсеном.

Катрина кивнула. Напарник Харрі, молодий слідчий із Стейнк’єра, встиг зробити Беаті дитину до того, як загинув при виконанні службового обов’язку.

Пауза.

— Що це було?

Катрина знизала плечима. Дістала диктофон і прокрутила кінець запису.

— В Ілі багато ненормальних, — сказала Беата.

— Я сама лежала в психіатричному відділенні і знаю, з ким маю справу, — відповіла Катрина. — Але ось що дивно: як він зрозумів, що я приїхала туди задля Валентина?

Антон Міттет сидів на стільці, дивився, як до нього наближається Мона, і насолоджувався видовищем. Він думав, що, можливо, бачить її востаннє.

Вона вже здалека почала йому всміхатися. Він бачив, як вона ставить одну ніжку перед іншою, немов крокує по прямій лінії. Може, вона завжди так ходить. А може, йде так спеціально заради нього. І ось вона дійшла, машинально кинула погляд назад, аби переконатися, що за нею ніхто не йде, і провела рукою по його волоссю. Не встаючи із стільця, він поклав руки їй на стегна і підвів очі.

— Ну? — сказав він. — Взяла і це чергування?

— Так, — відповіла вона. — Від нас пішов Олтман, його знову перевели до онкології, ось так.

— Значить, ми частіше бачитимемо тебе, — посміхнувся Антон.

— Не обов’язково, — заперечила Мона. — Аналізи показують, що цей пацієнт скоро зовсім одужає.

— Але ж ми ще побачимося до того часу?

Він вимовив це грайливим тоном, але не жартував. І вона це знала. Може, тому вона застигла, усмішка її перетворилася на гримасу, і вона вислизнула з його обіймів, озираючись назад, щоб дати йому зрозуміти, що їх можуть побачити. Антон відпустив її.

— Зараз у нього голова відділу вбивств.

— Що він там робить?

— Розмовляє з ним.

— Про що?

— Цього я сказати не можу, — відповів він.

Замість того, щоб сказати: «Цього я не знаю». Господи, як же він хизується…

Тієї ж миті двері відчинилися, і з палати вийшов Гуннар Хаген. Він зупинився, переводячи погляд з Мони на Антона і знов на Мону. Неначе на їхніх лицях були написані якісь зашифровані повідомлення. Мона зашарілася і прошмигнула у двері палати за спиною в Хагена.

— Ну як? — запитав Антон, намагаючись здаватися незворушним.

І одразу зрозумів, що погляд Хагена не