Ю. Несбе - Поліція

все глибше. Потім він витягнув її, видаючи губами плямкотливі звуки. Другий чоловік не розсміявся, як чекала Катрина. Замість цього він заклопотано подивився на свого суперника по грі.

Наглядач легко підхопив Катрину під лікоть, щоб потягти за собою, але вона звільнилася, тоді як її мозок активно перемотував події назад. Він відмовлявся сприймати очевидне: зв’язок між стрілами для гри в дартс і зображенням статевих органів.

— Може, не варто так часто користуватися ополіскувачем для волосся?

Вона швидко попрямувала далі, але помітила, що коли й не потрапила в яблучко, то кудись точно потрапила. Обличчя чоловіка почервоніло, після чого він ще ширше посміхнувся і начебто козирнув їй.

— А Валентин спілкувався тут із ким-небудь? — запитала Катрина, поки наглядач відмикав двері в камеру.

— З Юнасом Юхансеном.

— Отого, що називають Юдасом?

— Точно. Відбував термін за зґвалтування чоловіка. Таких вже точно небагато.

— Де він зараз?

— Утік.

— Яким чином?

— Ми не знаємо.

— Ви не знаєте?!

— Послухайте, тут повно мерзенних покидьків, але ми — не в’язниця суворого режиму, як, скажімо, Уллерсму. У цьому відділенні містяться ув’язнені, що відбувають недовгі терміни. У справі Юдаса було кілька пом’якшувальних обставин. А Валентин сидів усього лише за спробу зґвалтування. Серійні насильники утримуються в інших місцях. Тому ми не зловживаємо використанням своїх ресурсів для спостереження за тими, хто сидить у цьому відділенні. Ми кожного ранку їх перераховуємо, і зрідка трапляється так, що когось недолічуємося. Тоді усім доводиться повертатися у свої камери, і ми з’ясовуємо, кого бракує. Але якщо кількість збігається, то починається звичайна рутина. Коли ми виявили зникнення Юдаса Юхансена, то одразу заявили в поліцію. Я не надто цим переймався, бо незабаром після цього у нас тут сталося дещо…

— Ви хочете сказати…

— Так. Убивство Валентина.

— Значить, коли воно сталося, Юнаса тут не було?

— Точно.

— Як гадаєте, хто міг його убити?

— Не знаю.

Катрина кивнула. Він відповів занадто автоматично, занадто швидко.

— Я нікому про це не скажу, обіцяю. Я запитую ще раз: хто, на вашу думку, убив Валентина?

Наглядач втягнув повітря крізь зуби, оглядаючи Катрину з ніг до голови. Неначе перевіряв, чи є в ній щось, чого він не помітив з першого погляду.

— Чимало з місцевих мешканців ненавиділи і смертельно боялися Валентина. Можливо, хтось прикинув, що це зробив той, хто хотів йому помститися. В усякому разі той, хто убив його, мав ненавидіти його до оскаженіння. Валентин був, як би це сказати… — Борлак наглядача заходив угору-вниз над комірцем уніформи. — Його тіло перетворилося на желеподібну масу, я ніколи такого не бачив.

— Побитий тупим предметом, напевно?

— Про це мені нічого не відомо, але принаймні перемісили його так, що не впізнати було. Замість обличчя — каша. І коли б не мерзенне татуювання на грудях, я не знаю, чи змогли б ми узагалі його впізнати. Я не дуже вразлива людина, але після побаченого у мене почалися кошмари.

— Яке саме татуювання у нього було?

— Яке?

— Авжеж. Що… — Катрина помітила, що ось-ось вийде з ролі доброго поліцейського, й узяла себе в руки, щоб приховати роздратування. — Що зображувало татуювання?

— Ну, як сказати… Обличчя. Украй неприємне. Неначе розтягнуте навсібіч. Неначе воно приклеїлося до його грудей і хотіло відірватися.

Катрина повільно закивала:

— Вирватися з тіла, куди воно було ув’язнене?

— Еге ж. Саме так. Ви знаєте?..

— Ні, — сказала Катрина і подумала: «Але мені знайоме це відчуття». — А Юдаса, значить, ви так і не знайшли?

— Це ви не знайшли Юдаса.

— Ну гаразд. Як ви гадаєте, чому нам це не вдалося?

Наглядач знизав плечима:

— Ну, я не знаю. Але розумію, що типи, подібні до Юдаса, для вас не є першочерговим завданням. Як я говорив, у його справі були пом’якшувальні обставини, а ймовірність рецидиву мінімальна. Насправді його термін уже добігав кінця, але у цього ідіота, видно, лихоманка почалася.

Катрина кивала. Передчуття звільнення. Воно настає при наближенні дня виходу з в’язниці, коли ув’язнений починає думати про свободу, і йому раптом стає нестерпно від думки, що доведеться провести в цьому закладі ще один день.

— А хто-небудь іще може мені розповісти про Валентина?

Наглядач заперечно похитав головою:

— Окрім Юнаса, він ні з ким не спілкувався. Та й з ним ніхто не хотів мати справи. Лякав усіх до чортиків. Коли він входив у приміщення, здавалося, навіть повітря згущувалося.

Катрина ставила йому питання доти, поки не зрозуміла, що просто намагається виправдати згаяний час і гроші на квиток.

— Ви почали розповідати про те, що зробив Валентин, — нагадала вона.

— Справді? — відповів наглядач, кинувши швидкий погляд на годинник. — Отакої… Мені вже треба…

На зворотному шляху у загальній кімнаті Катрина побачила тільки худорлявого чоловіка з червоним черепом. Він стояв прямо, опустивши руки і вирячившись на порожню мішень. Стріл ніде не було. Він повільно обернувся, і Катрина не змогла не відповісти на його погляд. Усмішка зникла з його обличчя, а очі стали в’ялими і сірими, як медуза.

Він щось прокричав. Чотири слова. І повторив їх. Голосно і пронизливо, як птах, що застерігає про небезпеку. Після чого розсміявся.

— Не звертайте на нього уваги, — сказав наглядач.

Сміх поступово затихав у них за спиною, поки вони швидко йшли коридорами.

І ось вона вже опинилася на вулиці, вдихаючи насичене дощем сире повітря.

Катрина дістала телефон, відключила диктофон, включений з моменту її прибуття до в’язниці, і зателефонувала Беаті.

— Я закінчила в Ілі, — сказала вона. — Час є?

— Включаю кавоварку.

— Е-е-е… А в тебе немає…

— Ти працюєш у поліції, Катрино. І ти п’єш каву з кавоварки, зрозуміло?

— Слухай, я зазвичай їла в «Кафе Сара» на вулиці Торггата, а тобі не зашкодить вибратися з лабораторії. Ходімо пообідаємо. Я пригощаю.

— Авжеж, ще б пак.

— Що-що?

— Я знайшла її.

— Кого?

— Ір’ю Якобсен. І якщо ми поквапимося, то застанемо її в живих.

Вони домовилися зустрітися за 45 хвилин. В очікуванні таксі Катрина прослуховувала запис на диктофоні. Краєчок телефону з мікрофоном трохи висовувався з її кишені, і вона упевнилася, що з парою хороших навушників запросто розшифрує усе сказане наглядачем. Вона прокрутила запис до кінця і включила те місце, для прослуховування якого навушники не були потрібні.

Застережливий крик червоного черепа:

— Валентин живий! Він убиває! Валентин живий! Чуєте?!

— Він прийшов до тями сьогодні вранці, — сказав Антон Міттет, квапливо крокуючи коридором разом із Гуннаром Хагеном.

Помітивши їх наближення, Сільє піднялася зі стільця.

— Можеш іти, Сільє, — сказав Антон. — Я заступаю.

— Але ваше чергування починається тільки за годину.

— Я сказав —