Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

злякано залепетала дівчина, — я ж тепер асистентом генерального працюю. Михайло Ісакович наказ видав.

Асистентом!.. О, Боже!

— А сам на місці? — посунула Лариса Леонідівна до важкої двері.

Брусницька навіть сперечатись не стала. Знала, що користі з цього все одне не буде.

— Ні, ні, — тільки й спромоглася виструнчитись у кріслі. — Він уїхав. На пару тижнів. До історичної батьківщини, — пискнула.

Уїхав? До історичної батьківщини? Ну, я тобі зараз влаштую єрихонські труби!

Поки йшов сигнал виклику, Лариса порожніми очима на плазмовий екран телевізора, що висів просто над кріслом Брусницької. Там стрибала якась дурнувата реклама: на тлі ряду жіночих трусиків виникав фалічний корпус нової марки мобільника. «Чудовий у будь-яких поєднаннях!» — хтиво посміхався з дисплею мобілки м’язистий красень, чимсь схожий на Романа. Емка мовчала, не спускаючи зляканих очей з Яременко і склавши руки на столі, наче учениця-відмінниця перед суворою вчителькою.

— Слухаю, Ларисо Леонідівно. Чим зобов’язаний? — почувся далекий голос Неймана.

— Доброго дня, Михайле Ісаковичу, — щосили стримуючи себе й від того вібруючи туго натягнутою струною, стримано привіталась редакторка. На плазмовому екрані пішла заставка всеукраїнських новин. — Подякувати оце хотіла вам за те, що ви перед міліцією нашою героїчною за мене героїчно так заступилися.

— Я?! — здивування в голосі Неймана здавалося непідробним.

— Ах, які ми скромні! — почала накручувати себе Лариса Леонідівна. Великих зусиль для цього не потребувалося. Симпатична дикторка на екрані щось просторікувала про негаразди економічного життя країни. — Правильно, Михайле Ісаковичу, скромність прикрашує керівника — людину й пароплав.

— Який ще пароплав? — зовсім вже розгубився Нейман.

— Імені товариша Нетте. За версією Маяковського. Є такий вірш, — добивала керівництво головний редактор. — А ще пам’ятаєте, товаришу Нейман, як товариш Маяковський у «Вікнах РОСТА» на рекламі халтурив?

— Ларисо, в тебе знову щось трапилось?

— В ме-е-ене?!? Та ні, нічого. Хіба що без згоди зі мною моє керівництво започаткувало нову інформаційну халтуру за моєї безпосередньої участі. Такі собі мобільні «Вікна РОСТА» з моєю мобільною бренд-мармизою. І все б добре, от тільки я про це…

— Почекай, почекай, — захвилювався Михайло Ісакович. На плазмовому екрані починався міжнародний блок. — Ти про Гременецькі мобільні новини? Так це ж саме я вважав, що ти з «Рандеву» тікати збираєшся. Хотів в тебе по свободі розпитати, що то за фірма така, що це за…

Зненацька у слухавці щось клацнуло і хрипкуватий голос Неймана обірвався на півслові. Замість нього важкою холодною ртуттю сплеснулась знайома гладінь:

— Ларисо Леонідівно, послухайте мене, я зараз вам усе роз’ясню…

Але Лариса Леонідівна вже не чула нікого й нічого. Вона безсило опустила руку, машинально вимкнувши мобільник, а по тому скам’яніла, розширеними очима втупившись у плазмовий екран.

— З’ясована приналежність судна, — казала дикторка, — захопленого напередодні сомалійськими піратами. Це — український суховантаж «Форум». У складі команди дванадцять українців, чотири росіянина і по одному громадянину Грузії та Латвії.

Приймальня генерального директора телекомпанії «Рандеву» попливла в Лариси перед очима.

Отямилася вона від гострого запаху нашатирю, просто в кріслі нової асистентки директора. Сама ж асистентка клопотала біля неї. Обличчя в неї було зовсім вже дитяче. Біля дверей Райка Черевик виштовхувала когось з приміщення.

— Йди-но, йди звідси! І нікого сюди не пускай, поки я не дозволю.

Обернулась і зустрілась зі зболеним поглядом головного редактора. Клацнула замком та й прожогом кинулась до неї:

— Ой, Ларисо Леонідівно, любо! Вам вже краще?

Яременко, жалісно зморщивши лоба, переводила очі з одного дівочого обличчя на інше, потім схлипнула і… І раптом розридалася, скоцюбившись у кріслі та й закривши обличчя обома руками. В голові дзвеніло і всі сторонні звуки доносилися наче з далекого далеку.

— Ларисо, Ларисо, Ларисо Леонідівно, — турботливо погладжували її по спині ласкаві руки дівчат. — Заспокойтеся, заспокойтеся… Все добре буде, все. От побачите.

— Не буде, не буде!.. — здригаючись усім тілом, давилася словами Лариса. — Ой, не буде, дівоньки-и-и!.. А я, дурепа!.. Я ж знала, я ж відчувала, що трапилось щось в Романа, відчувала! Але затялась… Але образилась… Дура-а-а-а!!! Підписки вошивої ментівської злякалася, ду-у-у-ура! Все, все тепер шкереберть піде, все! Намахана я, намахана-а-а!!!

Зненацька відняла руки від обличчя, подивилась на дівчат мокрими очима й пожалілась:

— Адже я кохаю його, дівчата. Кохаю.

І знову зайшлася важким плачем.

Очі в Райки стали теж червоними. А Брусницька, схлипуючи, раптом припала обличчям до скоцюбленої спини Яременко:

— І я кохаю, і я! Ой, мамонька-а-а-а!!! — заревіла зненацька ледь не басом. — Ніхто мені не вірить! Думають — кар’єра. А я ж кохаю Машку, кохаю! А він — на історичну батьківщи-и-ину…

Черевик рвучко випросталася, наче щось різке сказати хотіла, але раптом сплеснула згорьовано руками, охопила ними, наче крилами, обох жінок та й тоненько заплакала разом з ними.

Так і сиділи навпочіпки, притулившись лобами одна до одної, зчепивши руки й не звертаючи жодної уваги на розмазану косметику.

А потім Лариса Леонідівна на мить припинила плачі, слабко труснула головою й видихнула, звертаючись невідомо до кого:

— А ще, дівчата, я вагітна…

Райка сіла просто на долівку.

Потім вони тривалий час стояли на приступках «Рандеву», залишивши Емку вивітрювати з приймальні нашатирні аромати. Лариса детально роз’яснювала Райці, як їй треба вестися, як завтра по обіді через Неймана повідомити Дейка про те, що Яременко просто не могла не виїхати до Іллічівська. Та й про анонімника треба було б, нарешті, йому розповісти. І про Гременецькі мобільні новини. Нехай краще цими питаннями переймаються, а не Ларисиними.

— Все зрозуміла? — всоте перепитувала Лариса Леонідівна. — Щоб не раніше дванадцятої на Дейка вийшли. Я в цей час вже в Іллічівську маю бути.

— А зупинять, як минулого разу?

— Сподіватимемося, що не встигнуть. Мені б тільки до Яременків дістатися. Там в дядька Сашка перша наша з Романом «копійка» зберігається. В доброму стані. А потім менти нехай «шкоду» шукають. Ну, я поїхала. Ти все зрозуміла?

— Все. І ще, — раптом сором’язливо затупцювала на місці Райка, — ви Романові Юхимовичу сказали?

— Що «сказали»? — незрозуміла Лариса.

Райка мовчки вказала очима на її живіт. Лариса знову ледь не вибухнула плачем. Але стрималась

— Ні, — задихнулася від довгого схлипу. — Розумієш, раніше Роман проти був. Та й я особливо не наполягала. Життя в нас стрімке, непосидюче, сама знаєш… Ніколи часу не вистачає. Темп. А тут — дитина… Втрата темпу. Проти Роман був. Але ж в мене же вік, — чомусь благально зиркнула на Черевик. — Або зараз, або ніколи… Гаразд, — взяла таки себе в руки, — поїхала я. Зроби все, як домовилися і… І за Емкою приглянь. Зовсім пацанка ще.

До другої спроби втечі готувалася