Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

більш ретельно, ніж до першої: хто його знає, скільки в Іллічівську перебувати доведеться, якщо з Гременця здимити вдасться. Трохи поплутала вулицями міста, роззираючись увсебіч з професійністю головного персонажу кримінального серіалу. Місто здавалось принишклим і настороженим. Начебто саме шукало прямокутними очима вікон сріблясту «шкоду» в суцільному потоці машин.

«Здається, не відшукало», — подумала Лариса, повільно, з дотриманням усіх правил дорожнього руху, наближаючись до «шестерні» — величезного гранітного знаку відповідного вигляду з великими, під давньослов’янські, літерами: «Гременець». Вгорі височів герб, а внизу, більш дрібно, значився офіційний рік заснування міста.

Рік самого розпалу козацької вільності на схилах прадавньої слов’янської ріки. Чи, може, скіфської. Чи трипільської. Чи взагалі міфічно-гіперборейської. Але в будь-якому разі — вічної, як і ця, закута асфальтами та оплетена лініями електропередач, земля.

Трохи вгору за течією Дніпра гременецьку землю захищали, сумновідомі через останні події, Гранітні Потоки. Нижче — Кременчуки. Два старовинних, і не козацьких, а ще до козацьких часів, селища, що стерегли річкові обрії від зайшлих варягів, прикривали місто широкими грудьми від прудких татар, годували його під час воєн та голодоморів і дбайливо огортали зеленими пелюшками передмість. Наче батьки улюблену дитину. Дитина, будьмо відверті, останнім часом щось вередувала, пихато зиркаючи на батьків горішніми вікнами своїх багатоповерхівок.

Втім, зараз їх вже видно не було. До Кременчуків, через які пролягав шлях на Яременки, залишалося всього нічого. В Лариси потроху відлягало від серця. Знову воно тіпнулось лише одного разу, коли жінка кинула погляд на приладну дошку: позначка рівня бензину в баку наближалась до червоного. Де ж в нас заправка? А на в’їзді в Кременчуки, здається.

Лариса вже закінчувала заправлятися, коли в бокову шибку автівки обережно постукали. Жінка аж здригнулася, миттєво чомусь згадуючи карлсона-чугайстера, але на неї дивилася молодесенька касирка, якій вона тільки-но заплатила за бензин. Заправник вже повісив пістолет і почав закривати кришку баку.

— Слухаю, — опустила скло Лариса.

— Перепрошую, — ніяково посміхнулася дівчина. — Яременко Лариса Леонідівна?

— Так, — притлумлені було погані відчуття знову мохнатими павучками полізли назовні.

— Перепрошую, — знову всміхнулося дівча, — з вами переговорити хочуть.

І простягнула просто до салону увімкнений телефон. Лариса аж сахнулась від нього, хапаючи свою мобілку. Дідько його візьми! Вона як вимкнула її в приймальні Неймана, так і не увімкнула.

Заправник, закривши бак, м’якою ганчіркою пройшовся по задньому крилу «шкоди» і почимчикував до «мазди», що припаркувалася з іншого боку.

Лариса переводила переляканий погляд з дисплею протягнутої мобілки на обличчя дівчини, а з нього — знову на мобілку. Посмішка касирки почала линяти.

— А звідки ви?… — смикнулася було Лариса.

— Так нам на заправку зателефонували, — очікувала цього запитання дівчина, — і сказали, що якщо ваша «шкода» проїжджатиме, то щоб зв’язалися.

На дисплеї висвічувався номер домашнього телефону Яременко.

— Катрусю! — покликав заправник. — Тут люди розрахуватися бажають. Ти довго там теревені правитимеш?

— Біжу, біжу! — відгукнулося дівча і знову схилилося до автомобіля. — Ви як перебалакаєте, занесіть, будь ласка, телефон.

І побігла, буквально втиснувши апарат в долоню Яременко.

Лариса повільно, дуже повільно, піднесла його до вуха:

— Так?..

— Ларисо Леонідівно, що ж ви робите?! Вам же аж ніяк не можна уїжджати з міста. Це є небезпечно.

Голос аноніма вже майже нічим не відрізнявся від звичайного людського.

— Що ви робите в моїй квартирі? — відчуваючи, що в неї знову починають тремтіти пальці, тихо спитала Лариса.

— В квартирі?! — щиро здивувався незнайомець. — Ах, так… Та ні, у вас нікого немає. Це я просто скористався вашою лінією, аби ви швидше слухавку взяли.

— Для чого?

— Так попередити ж. Ларисо Леонідівно, на вас чатує небезпека. Терміново повертайтесь до міста. Просто зараз.

— Та хто ви такий, щоб вказувати мені, що робити!? Я поїду туди, куди я поїду. Але коли повернусь, то вже обов’язково з вами познайомлюсь. Так що, готуйтеся! — і Лариса хотіла було перервати зв’язок, але ї зупинив розпач, який зненацька пролунав у голосі аноніма.

— Стійте!.. Стійте… Зупиніться. Ларисо Леонідівно, повірте, я маю змогу повернути вас будь-якої миті за допомогою, наприклад, тієї ж міліції. Але ж я знаю, як вам це неприємно, і тому щосили намагаюсь цього уникнути.

— Та робіть, що хочете! Ви мене вже дістали конкретно!

— Робити? Що хочу? А ви самі насправді цього хочете?

Це запитання чомусь дуже не сподобалось Яременко і вона промовчала. Пауза затягувалася.

— Ларисо Леонідівно, — врешті решт, не витримав таємничий співрозмовник, — як ви гадаєте, на цій заправці, де ви зараз знаходитесь, бензину більше, ніж на русалчиній риборозвідні чи ні?

Лариса спочатку нічого не зрозуміла. Кинула погляд у вікно. Нахилившись до вічка каси, заправник весело залицявся до касирки. Вони були молодими й щасливими. І раптом до неї дійшло.

— Ви хочете сказати?!? — ахнула. — Тобто, це ви?!..

— Ларисо Леонідівно, я наполегливо прохаю вас повернутися до міста. В іншому разі, тільки-но ви від’їдете від заправки в іншому напрямку, вона вибухне.

Яременко важко потрусила головою, збираючись із думками:

— А якщо я взагалі нікуди не від’їду?

— Ну, не станете ж ви жити там вічно? Та й навіть тоді… Ця ж АЗС не єдина навколо міста. Чи в самому ньому. І якщо ви за п’ять хвилин не повернете назад, то навіть в Кременчуках буде видно дуже красивий феєрверк. Ви візьмете на себе таку відповідальність?

Маніяк!.. Чорт, маніяк!!! Цього мені тільки не вистачало!..

— Послухайте, послухайте, — залепетала Лариса, намагаючись виграти час. — Та роз’ясніть же, врешті решт… Та розкажіть… Та на якого дідька я вам потрібна?!?

Настала пауза. На цей раз більш тривала, ніж перед тим. І така, що межувала з абсолютною тишею.

— Розумієте, Ларисо Леонідівно, — нарешті ледь чутно мовив незнайомець. Ніжно так мовив. Сором’язливо. — Розумієте, я… Я кохаю вас, Ларисо Леонідівно! І я не можу існувати без вас.

Закоханий маніяк, сестри!!!

Лариса відчула, як її разом покидають усі сили. Начебто хтось потужний пилосос в салоні «шкоди» увімкнув. Або думкосос.

— Почекайте, почекайте… — не давала вона запрацювати цьому думкососу на повну потужність. — Погодьтесь, що це якось несподівано… Що це дивно якось… Я ж навіть не знаю, як вас звати.

— Мене звуть Гременець.

— Дуже приємно. Цікаве прізвище. Патріотичне таке прізвище, як до нашого міста… А звати вас як?

— Ви не зрозуміли, Ларисо Леонідівно. Я і є місто.

VІIІ

Світло в кімнаті чомусь здавалося каламутно-притлумленим. Хворим. За вікном кам’яна шкіра міста потроху занурювалась у ніч.

— І, все ж таки, я б наполягав на клінічному лікуванні, — ледь чутно доносилось з передпокою. — Увесь цей медикаментозний курс в нашому випадку лише камуфлює хворобу.

— Лікарю,