Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

— А в тебе підстави є? — спитала по тому. Тепер розмірковувати настала черга Дейка. — Отож. Коротше, її — до бісів собачих, а сам — до мене. Чекаю.

Лариса Леонідівна сиділа на стільці під стінкою коридору, відкинувшись усім тілом на його на спинку, склавши голені навхрест і трохи розсунувши коліна. Руки були складені на череві. Повіки стулені. Так сидять вкрай зморені чоловіки. Або вагітні жінки.

— Гм, гм, — прокашлявся слідчий, усім корпусом нависаючи над нею. Жінка тіпнулась, злякано розплющила очі й скочила на рівні. — Давайте перепустку, громадянко Яременко, я підпишу й можете йти.

Громадянка Яременко дивилася на нього трохи ошалілими очима. Не розуміла.

— Додому йдіть. Поки що. Відпочивайте. Поки що. Бо, кажуть, вели-и-икі у вас негаразди зараз.

— В мене? Негаразди?! Великі? Які ще великі негаразди?!?

— Ну, це вам краще знати. Мені не доповіли. Начальник ваш через когось моє начальство за вас просив.

— Нейман?! — ошалілі очі стали здивованими.

— Він, він. Перепустку давайте.

У свою «шкоду» Лариса сідала гранично збентеженою. Невже справи в неї стали настільки поганими, що вимагають допомоги впливових захисників? Та що ж воно відбувається? Поголос якийсь по Гременцю йде, чи що? Чи, може, щось нове спливло, таке, про що вона ще й не знає?

Лариса Леонідівна зненацька відчула якусь тягучу нудоту й внутрішнє тремтіння. Відірвала руку від керма й випрямила пальці. Вони трусилися. Дрібно-дрібно. Чорт!

Виснувши гальмами, «шкода» припаркувалася майже на тролейбусній зупинці. Лариса відкинулась на спину сидіння й обома руками закрила обличчя. Чорт!.. Чорт! Чорт!

Рвучко витягнула мобільник і натиснула кнопку виклику. «Ваш абонент перебуває поза зоною досяжності… поза зоною досяжності… поза зоною…» Ні! Так далі тривати не може! Прощавай, пане Романе!!! Нехай щоб там в тебе не сталося, але ти міг би обізватися, міг! Знайшов би шляхи. Одного ж разу вийшло.

Ти не в змозі мене захистити, Громко. І інколи не був у змозі. Ти завжди був водночас і поряд, і в якомусь своєму паралельному світі. Поза зоною досяжності. А я не хочу ділити тебе з потойбіччям, не хочу! Вірніше, ми не хочемо. Досить. Це вже стає занадто.

Але… Але попередити таки треба. Кинути останні гіркі слова просто в обличчя. Лариса зиркнула на мобілку, яку так і тримала в руці. Ну, як не в обличчя, то хоча б у вухо.

Роздратованим сигналом коротко лайнувся тролейбус, що оминав «шкоду» тоскного сріблястого кольору. Лариса, не глядячи у вікно, дала відмашку — зрозуміла, мовляв — і потягнулася до важеля передач. Пальці продовжували тремтіти.

Ех, Громко… Навіщо ж ти так зі мною? Он навіть увесь Гременець за мене турбується, а ти мовчиш десь у своєму африканському морі. А за мене — увесь Гременець. Через когось, але за мене. Через когось!?.. Стоп!!! Боже мій, яка ж ти дурна, Ларко! Якщо впертий чоловік не бере слухавку з номером, який занадто добре знає, то що заважає йому взяти її з невідомим номером?!

Так. Де ми знаходимось? Лариса роззирнулась по боках з таким виглядом, наче вперше в Гременці опинилася. Першотравнева двадцять три. За квартал — салон-перукарня «Уно моменто». В салоні-перукарні — Зойка, добрий майстер і просто добра знайома. А ну, уно моменто!

«Шкода» так рвонула з місця, що хлопець із квітами в руках ледь не вронив свого букета.

Зойка чаклувала над поважною дамою безмежного розміру, регламентованими посмішками відповідаючи на якісь її зауваження. При появі Лариси регламент миттєво був порушений. Залишилась непідробна приязнь.

— Ой, Ларисонько Леонідівно, привіт!.. Давненько тебе не було. Почекай хвилин з п’ятнадцять, а потім…

— Я вас попрошу дуже ретельно до моєї зачіски підійти, — почулося з надр дами.

— Авжеж, авжеж, — вимучене посміхнулася перукарка.

— Та не хвилюйтесь ви, — кинула Лариса просто у величезне дзеркало, в якому відображувався увесь салон. — Я не з цього приводу.

І, нахилившись до подруги, гучно зашепотіла:

— Зою, дай мобільника зателефонувати. Терміново потрібно, а мій сів.

— А я й не хвилююсь, — вочевидь, звук Ларисчиного голосу нарешті досягнув надр, бо дама теж здійняла очі до дзеркала. — Ой! — колихнулася усім тілом. — Лариса Яременко!.. То ви не хвилюйтесь, то ви не хвилюйтесь, я почекаю.

Лариса здивовано зиркнула на Зойку. Та якось хитрувато знизала плечима:

— Он, у сумочці мобілку візьми. Але подивись, там, по-моєму, грошей на рахунку мало залишилось.

— Я перерахую, — промимрила Ларисонька Леонідівна, дістаючи мобілку й відходячи у самий дальній куток салону.

Час від часу вона зиркала в дзеркало. Дама уважно, але доброзичливо й з якимсь незрозумілим захопленням, спостерігала за нею. Лариса відвернулася від люстра.

Так, що ми тут маємо?.. Якийсь наворочений мобільник у Зойки. Де тут меню? Ага, от воно. А це що за опція?.. Гременецькі мобільні новини. Цікаво.

Лариса повагалась, увімкнула обрану опцію і… І ледь не вронила телефону. Просто на лискучу підлогу. З дисплея на неї, трохи нечітке через неякісне оцифрування, дивилося її ж власне обличчя.

— Доброго дня, — сказало обличчя, — слухайте та дивіться Гременецькі мобільні новини станом на дванадцяту годину…

Вочевидь, навіть зі спини стало помітно, що з нею коїться щось недобре. Бо Зойка кинувши раптом свою огрядну клієнтку, кинулась до неї:

— Ларисонько Леонідівно, що таке?..

— Це… це… — тицяла та пальцем у дисплей. — Звідки це?!

— Що? — незрозуміла подруга й зиркнула на свій мобільник. — А, — дійшло до неї, — так це ж тобі краще знати. Бо вже з тиждень як ця акція йде, рекламно-безкоштовна. По всіх операторах. А що, цікаве рішення. І зручно до того ж. З порадами побутовими.

— З порадами, так. Зручно, — намагалася взяти себе в руки Лариса, — дуже зручно.

«Для когось, — подумала, — для того, хто мою зовнішність використовує. Але, як?! Втім, за сучасного стану відеомонтажних технологій та за використання величезного відеоархіву «Рандеву»… Нейман!?..»

Пальці в неї якось враз припинили труситися.

— Вибач, Зою, — кинула дзвінким від люті голосом, — я тут дещо згадала…

І, сунувши мобілку розгубленій подрузі, вилетіла з перукарні. Ну, Неймане!.. Ну, лядський сину! Новий вид інформаційних послуг, кажеш? Зручний? А що ж ти свою Емку в екран не запхав-то? А я-то думаю-гадаю, чого це мене в місті кожен собака став впізнавати? А ти мене питав!? В ефір, рудий шершень, пропонуєш повернутися? Ну, я тобі повернуся зараз!.. Усі поверталки відіб’є.

До будівлі «Рандеву» Лариса увірвалася смертоносним торнадо. Двері приймальні генерального штовхнула із силою індонезійського цунамі. Начувайтесь!

З крісла секретаря на неї зляканими очима дивилася Емма Брусницька.

— А ти що тут робиш? — замість привітання визвірилася на неї Яременко.

— Так… так… —