Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

Фантастики начитались? І, взагалі, ви слідчий, чи пліткар? Чи просто оту Яременко намагаєтесь вигородити? Ох, начувайтесь! Я ж вам вже впродовж години талдичу, що вона таємно була в гаражі. Сама зізналася. Потім стався вибух. Самі бачили. Вловлюєте взаємозв’язок?

— Ага, а перед отим вибухом Яременко сама кинулась просто в обійми правоохоронних органів.

— Випадково. Здимити не встигла. І, до речі, наскільки мені відомо, усі ті трагічні випадки, — підприємниця наголосила на останньому слові, — про які ви тут згадували, тим чи іншим чином були пов’язані саме з цією красунею.

«І з мобільними телефонами», — підняв було руку Дейко, щоб потерти лоба, але вчасно зупинився: голова й досі була перебинтована.

Дивно, але хоча він находився від гаража далі, ніж Русалко, постраждав чомусь більше за неї. Кожному за покликанням, чи що? Адже в бізнес-вумен лише синець під лівим оком з’явився. І то, враховуючи близькість навіженої редакторки, незрозуміло з якої такої причини. Тій, до речі, взагалі пощастило — жодної подряпини. Наче ангел-охоронець над нею пролітав, а не залізяччя усіляке. Он навіть дідку-черговому на прохідній дісталося від скалок потрощених шибок, а громадянці Яременко — хоч би що. Вона, до речі, разом із дідком отим у коридорі на свою чергу чекає.

— До речі, — криво посміхнувся слідчий, — вам би, Барбаро Пантелеймонівно, дякувати треба цій красуні, як ви кажете. Бо якби вона вас не зупинила, то… То кількість жертв могла б зрости, — закінчив жорстко. — Як мінімум, на одну особу.

— А якби ця красуня не мала якихось своїх шкурних інтересів, — не менш жорстко відрізала Русалко, — то, можливо, взагалі ніяких жертв не було б.

Помовчали.

— Треба було б Артуру не мені надзвонювати та до себе в гараж кликати, а бігти щодуху звідти, — по паузі поправила чорні окуляри, що приховували згаданий синець, Барбара Пантелеймонівна. — Бо він, мабуть, оту бомбу знайшов, яку ота чорнильниця підклала. Порадитись, мабуть, хотів зі мною.

«Чорнильниця, так», — згадав Максим вдалий вислів Русалко, почутий ним по телефону за лічені секунди до вибуху. І мовив вголос:

— Тож і треба було б вам наказати йому залишити гараж, а не мені телефонувати. І мали б ми зараз залізного свідка.

На «залізного свідка» Русалко не зреагувала. Вона зреагувала на інше.

— Телефонувати? Вам?! З якого це дива? — знову поцокотіла манікюром по столу.

Дейко дещо здивовано доторкнувся таки до пов’язки на лобові:

— Та як же?! Ви ж самі просили мене зупинити громадянку Яременко, яка бігла до вас.

— Коли?!?

Максим вже неприховано вражено здійняв брови й витягнув свій мобільник. Увійшов до меню. Висвітлив список отриманих викликів і повернув дисплей до Рибалко:

— Ось. Ваш номер?

Та навіть окуляри зняла, забувши про своє бойове поранення.

— Дивно. Мій. Але я в цей час не могла вам телефонувати, навіть якби й закортіло. Я в цей час і до останньої миті — поки ота пришелепувата на мене не налетіла — розмовляла з Артуром. Та я навіть телефону вашого не знаю! — зойкнула якось злякано.

— Ото так! — повернув не вимкнений дисплей до себе Дейко. — Як це таке бути може?..

— А я знаю! — вперше відверто занервувала Русалко. — Ви слідчий, ви й з’ясовуйте! А то лише Яременко тут вигороджуєте! Ой, будуть у вас неприємності, Максиме Остаповичу, обов’язково будуть!

Усе пішло по другому колу. Тому випроводжав Максим Остапович ділову жінку з кабінету гранично люб’язно, до самого порогу, гречно підтримуючи її під лікоть. Втім, неприємностей від неї все одне очікувати доведеться.

З дідком-черговим було простіше. Наша людина, робітнича. Хоча й собі на умі. Втім, кому теплого місця втрачати хочеться? Та ще й в наш непевний час.

— Отже, — просторікував дідок, розмахуючи згорнутою газетою, яку тільки-но читав в коридорі, — як ото зиркне Варка на мене, то я…

— Варка?!

— Ой, — затнувся дідок, — Барбара Пантелемонівна, звісно. Але ж я її ледь не з пелюшок знаю. Це вона зараз, при грошах, Барбарою стала, ім’я підрихтувала. А від народження Варвара вона, Варкою і є.

— Гаразд, гаразд, — зупинив його слідчий. — Отже, зиркнула вона на вас і…

— Ага… Ну, думаю, вилечу я з роботи, якщо скажу, що Артур Віталійович є на території. З іншого боку, якщо йому зараз з гаражу вийти приспічить і ви його побачите, то теж негаразд буде. Тому, набрав я його з прохідної та й кажу…

Максим відчув, як його серце млосно зайшлося. Недобре так зайшлося.

— Почекайте, почекайте… Так ви стверджуєте, що перед самим вибухом розмовляли з громадянином Негодою?!

— А як же! До самої, що ні на є, диверсії. Він ще каже: «Спасибі, Осиповичу! З мене пля…» А тут воно й пля-пля! Так плякнуло, що й шибки повилітали!

Дейко відчув, як в нього під пов’язкою заворушилося волосся. Та що це за дурня така!.. Хто з ким перед вибухом розмовляв, нарешті?! Ото диво буде, якщо й Яременко щось подібне заявить.

Але жодних заяв з боку головного редактора «Рандеву» Максим не дочекався. Тільки-но дідок підписав свої свідчення й зник за дверима, як здивовану тишу кабінету розірвав телефонний дзвоник. І коли Максим взяв слухавку, вона в нього ледь з руки не випала: не кожен день тобі особисто сам начальник управління телефонує.

— Так, пане полковнику… Ні, пане полковнику… Звісно, пане полковнику… Я теж думаю, що підстави для об’єднання усіх цих справ є. Тим більше, що я тільки-но з’ясував деякі нові обставини.

— Нові? Цікаво. А хто це у вас зараз на допиті? Русалко?

От, стерва! Вже встигла… А він дивується, що начальство його своєю увагою обдаровує.

— Пане полковнику, виклик пані Русалко до управління був викликаний…

— Добре, добре, в пояснювальній записці поясниш. Ти краще скажи, хто там ще у тебе в розробці?

— Тільки-но в охоронника риборозвідні свідчення взяв. Тієї, де вибух стався. Зараз працюватиму зі свідком Яременко.

— Угу, тобто, тут вона, — якось тоскно промовила слухавка.

— Так точно. В коридорі чекає.

— Ти от що, Максиме Остаповичу… Відпустив би ти її на сьогодні. Дай їй трохи до тями прийти. Великі негаразди, кажуть, у жіночки.

— Відпустити? Негаразди!? Пане полковнику… Сергію Миколайовичу, та…

— Відпусти, Максиме. На нетривалий час. Тут деякі поважні люди за неї просять. А їх Нейман, гендиректор «Рандеву», на вуха поставив. Дуже поставив, тож дуже й просять. Наполегливо. Отже, відпусти її на сьогодні, а там…

— Сергію Миколайовичу!..

— Що «Сергію Миколайовичу»? Що «Сергію Миколайовичу»! Кажу ж, на сьогодні. А сам бери папери по справі — і до мене. Думати будемо.

— Так, може, хоча б зовнішнє спостереження?

Слухавка замовкла на тривалий час.