Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

як щільник медвяний, солодкі горлам нашим, радиш-бо нам те, що воістину корисне є і спасенне, і всі зволяємо за Христа, Бога нашого, померти, аніж, ідолам поклонившись, у марноті жити". Ці слова святих, коли бесідували в темниці, звістила сторожа князю Лисії.

Він-бо вранці сів на судищі, сповнений ярості та гніву, і, святих мучеників вивівши з темниці, перед собою поставив й рече до них: "Який біс привів вас до беззаконного безум'я, щоб супроти такої піднятися влади, що зневажаєте повеління царські і не поклоняєтеся богам великим?" Відповіли святі: "Воістину були б ми безумні та гралиськом бісів, коли б належну Богові честь віддавали дереву й камінню, що є витворами рук людських. Нині ж бо премудрі ми є: кланяємося Богові всіх, Котрий небо й землю словом сотворив, а духом вуст Своїх вивів із небуття у буття". Коли ж святі говорили, один із наближених князя вказав рукою на блаженного Єрона і сказав: "Це той, котрий спротивлявся посланим од тебе воїнам, княже, і все, що чув ти, це він учинив". Князь-бо зирнув на нього й рече: "Звідкіля ти є?" Коли ж повів святий вітчизну свою і місто, в якому народжений, тоді князь знову мовив: "Чи це ти є супротивний царським повелінням, похвалявся міцністю рук своїх і побив посланих од нас воїнів?" Мужній-бо Єрон безбоязно відповів: "Я є! Ненавиджу Твоїх ненависників, Господи, і Твоїх заколотників бриджуся, повною ненавистю я ненавиджу їх, вони стали мені ворогами". Через те побив їх, б'ючи й гонячи, як боязливих зайців". Розгнівався князь, почувши це, не похвалив як хороброго, а, як непокірного, принизив та й сказав: "Двигнуло тебе до такого дерзновення безум'я твоє, що й царській владі у непослух став і нашому повелінню не покорився ти, і посланців наших поранив ти, через це погану твою руку, що послухалася безумної голови, від самого ліктя відсікти повеліваю". І тоді відсічена була рука святому Єронові за повелінням мучителевим. Інших-бо святих повелів бити без милосердя, і биті були довго. Відтак знову до темниці кинені, і дякували Богові, що сподобив їх за Ім'я святе такі понести рани. Один же із них, на ім'я Віктор, його раніше згадано, родич святого Єрона, від прийнятих ран був занеміг і вельми боявся, що більше дістане. Таємно прикликав до себе писаря, котрий прикликав імена схоплених та мучених християн, і смиренно молив його, щоб викреслив ім'я його в книзі імен в'язнів, що за Христа страждають, і щоб випустив його із темниці, обіцяючи йому за те якесь своє село дати. Той же порадів од обіцянки дати йому село, учинив на прохання Вікторове, загладив ім'я, покладене в числі імен християнських, і із темниці вночі випустив його. Вийшов із темниці Віктор, потім помер: і село своє, і життя загубив, і вінця мученичого позбувся.

Коли ж засяяв день, дізнався, що сталося, святий Єрон і безмірної печалі наповнився, гірко про родича свого ридав, кажучи: "Горе мені, о Вікторе! Що це ти учинив? Яка тяжка була купля твоя! Як душі своєї пагубу купив ти? Пощо самого себе віддав ти ворогам? Пощо втечі сором вибрав ти більше за вінця слави? Пощо за життя дочасне життя вічне віддав ти!? Пощо дочасній відраді віддав перевагу більше радості нескінченної? Наскільки побили тебе малих ран короткі болісті! Та це ж ніщо супроти вічних мук, які наслідуєш, утрапивши в руки Божі!"

Так ридав святий за відпалим од лику мученичого, закликав до темниці двох братів, що слідували за ним, близьких йому у свояцтві, Антонія із Матроніяном, і сказав до них: "Приступіте до мене й останнє моє почуйте бажання, а коли повернетеся, приведіть його до здійснення. Майно моє, котре є в Пидисії, даю сестрі моїй Теотимїї, хай за нього, маючи потрібне на потребу, здійснює пам'ять мучення мойого. Весь інший статок мій залишаю матері моїй через удівство її та старість, їй же і руку мою відсічену віддайте і скажіть їй, хай напише до державного Рустика, який в Анкирях начальствує, щоб дав їй дім у Вадисані, і рука моя нехай там покладена буде". Такого заповіта братам своїм заповів блаженний Єрон і чекав мученичої своєї кончини.

Після чотирьох днів князь Лисія сів на суді і, закликавши святих, принуджував їх, щоб поклонилися ідолам, і багато трудився, і лестощами, і погрозами, бажаючи відвести їх од Христа і привести до своїх бісів. Коли ж нічого не досяг, повелів спершу палицями бити їх, тоді на мечне усічення засудив. Святі ж мученики із провідцею своїм — блаженним Єроном, прийнявши численні рани, коли йшли на місце усічення, співали весело такі слова:

Блаженні непорочні в дорозі, Що ходять законом Господнім!

А коли прийшли на призначене місце, уклякнули й помолилися, кажучи: "Господи Ісусе Христе, прийми душі наші!" — і усічені були чесні та святі їхні голови.

Антоній та Матроніян приступили до князя, молячи його, щоб повелів їм узяти тіло родича свого, блаженного Єрона. Князь же не хотів повеліти. Вони ж молили його, хай хоч усічену Єронову голову віддасть їм. Князь же мовить: "Коли не дасте мені стільки золота, скільки на вагах із головою може зрівнятися, голови тієї не візьмете". Печальні були Антоній та Матроніян, бо не мали стільки золота, скільки князь вимагав за голову святого, хоча та чесна голова, за Христа усічена, в тисячу разів дорожча була й чесніша. Бог же поклав на серце одному багатому й чесному мужу, на ім'я Хрисатій, викупити голову святого мученика Єрона — той дав стільки золота князю, скільки на вагах із головою могло зрівнятися, і, прийнявши її з пошаною, зберігав у себе. Князь же, бувши золотолюбний, шукав усіченої руки святого, бажаючи і за неї дістати золота, але Антоній та Матроніян, почувши те, побігли вночі додому, несучи руку Єронову із собою, а тіло його і всіх інших святих мучеників, із ним посічених, інші християни вночі викрали і таємно поховали.

Донесли руку святого вищезгадані брати до Стратониці, матері Єронової, дали їй у руки і все, що сталося, докладно оповіли. Вона ж, прийнявши усічену за Христа руку улюбленого сина свого, слізьми її омивала, по-материнському цілувала і до очей своїх прикладала, частково й радіючи, а частково, єством переможена бувши, ридаючи, та й казала: "О люб'язний мій сину, якого народила живого та цілого, тепер маю тільки малу частку мертвого тіла твого, що до більшого мене понуджує ридання! Горе мені, сину мій, народила тебе з болями, виховала в трудах, сподівалася