Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

квола, раділа з того, що взагалі здоров’я у неї міцне. Лікар Елуонгер запевняв, що вона швидко одужає. Він вважав, що їй доведеться лежати в ліжку аж ніяк не більше, як два тижні. І справді, вже через десять днів вона була на ногах, бадьора й міцна, як завжди. Дженні була з природи дужа й здорова і мала всі якості, потрібні ідеальній матері.

Вирішальна година проминула, й життя пішло майже по-старому. Сестри й брати, крім Басса, були надто молоді, щоб толком зрозуміти, що трапилось, і повірили, коли їм сказали, начебто Дженні одружилась з сенатором Брендером, який скоро після цього раптово помер. Вони нічого не знали про дитину, поки вона не народилася. М-с Герхардт боялася сусідів, які завжди за всім стежили і все знали. Дженні нізащо б не витримала цього становища, але саме в цей час Басс, що незадовго до цього влаштувався у Клівленді, написав їй, що, як тільки вона зовсім одужає, вся родина повинна переїхати до нього й почати нове життя. У Клівленді діла в розквіті. Виїхавши з Колумбуса, вони ніколи більше не зустрінуться з теперішніми своїми сусідами, і Дженні зможе знайти собі якусь роботу. А поки що вона залишалася вдома.

Розділ XII

У той час, коли Басс потрапив до Клівленда, місто зростало не днями, а годинами, і це видовище одразу відновило душевну рівновагу юнака й викликало надію, що він полагодить і власні справи, й справи родини. «Тільки б вони приїхали, — думав він. — Тільки б їм знайти роботу, — тоді все піде, як треба». Тут ніщо не промовляло про нещастя, які недавно спіткали родину, тут не було знайомих, один вигляд яких нагадував би давнішні нещастя. Все було насичене діяльністю, енергією. Здавалося, варто лише звернути за ріг, щоб звільнитися від минулих днів і минулих провин. У кожному новому кварталі розкривався новий світ.

Басс швидко знайшов роботу в тютюновій крамниці і, прослуживши там місяця півтора, почав писати додому, викладаючи свої райдужні плани. Дженні повинна приїхати, як тільки зможе, а потім, коли вона знайде роботу, слідом за нею приїдуть і інші. Для дівчат її віку роботи вистачає. Тимчасово вона може оселитися разом з ним; а може, пощастить взяти в оренду будиночок з тих, які віддають тут за п’ятнадцять доларів на місяць. Тут є великі крамниці меблів, де можна купити все потрібне устаткування в розстрочку на цілком прийнятних умовах. Мати візьме на себе господарство. Вони житимуть в зовсім новому оточенні, ніхто їх не знатиме й не плестиме пліток про них. Вони почнуть життя спочатку й стануть порядними, шановними людьми, що досягають успіху.

Заполонений мріями і сподіваннями, які завжди хвилюють молоду, недосвідчену істоту на новому місці, серед нових людей, Басс, нарешті, написав Дженні, щоб вона виїжджала негайно. В цей час її дитині минуло півроку. Тут є театри, писав Басс, красиві вулиці. Пароплави з озер заходять до самого центра міста. Клівленд дивовижне місто, і воно дуже швидко зростає. Це найбільш подобалося Бассу в його новому житті.

Все це справило на м-с Герхардт, Дженні і інших членів родини надзвичайне враження. М-с Герхардт надто близько брала до серця наслідки провини Дженні й тепер наполягала на тому, щоб пораду Басса здійснити негайно. З природи вона була така життєрадісна й далека від смутку, що зараз зовсім захопилась сліпучими перспективами життя у Клівленді і вже бачила здійсненою свою одвічну мрію не тільки про затишний будиночок, але й про блискуче майбутнє дітей. «Звичайно, вони знайдуть роботу», говорила вона. Басс має рацію. Їй завжди хотілося, щоб чоловік переїхав до якогось великого міста, але він не хотів. А тепер це потрібно, і вони поїдуть і житимуть краще, ніж будь-коли.

І Герхардт пристав до її думки. У відповідь на лист дружини він написав, що з його боку було б нерозумно відмовитися від місця, але якщо, на думку Басса, вони можуть влаштуватись у Клівленді, то, мабуть, нехай переїжджають. Він тим більш охочіше приймав цей план, що його мало не до нестями доводили тривожні думки про те, як прогодувати родину й сплатити прострочені борги. Кожного тижня він відкладав зі своєї получки п’ять доларів і посилав їх дружині. Три долари він витрачав на їжу і п’ятдесят центів залишав на дрібні витрати: на карнавку у церкві, на жменю тютюну й дуже рідко — на келишок пива. Крім того, щотижня він відкладав півтора долари в копилку. Житлом йому був голий незатишний куток на горищі фабрики. До дев’ятої години вечора Герхардт самотньо сидів на порозі фабрики, дивлячись на безлюдні, глухі вулиці, а потім забирався на горище; тут, у задушливому смороді машинного масла, який підіймався від перших поверхів, при світлі лойової свічки, старий так само самотньо закінчував свій день: читав німецьку газету, замислювався, схрестивши руки на грудях, а потім у темряві схилявся на коліна біля відчиненого вікна й, помолившись на ніч, витягався на своєму твердому ліжку. Дні тягнулися нескінченно довго, майбутнє здавалося похмурим і безрадісним. І все ж, здіймаючи руки до неба, він з безмежною вірою молився про те, щоб йому прощені були гріхи його і щоб даровано було ще кілька років спокою й щастя у колі родини.

Отже, найважливіше питання було, нарешті, вирішено. Діти знемагали від нетерплячки, і м-с Герхардт потай поділяла їхні почуття. Дженні повинна була виїхати перша, як і пропонував Басс; після неї вирушать до Клівленда й інші.

Коли прийшла година від’їзду Дженні, всі були надзвичайно схвильовані.

— Ти скоро нас випишеш до себе? — знову й знову запитувала Марта.

— Скажи Бассу, щоб швидше, — вимагав Джордж.

— Хочу до Клівленда, хочу до Клівленда! — наспівувала Вероніка, яка думала, що її ніхто не чує.

— Бач ти, чого захотіла, — насмішкувато вигукнув Джордж, почувши цю пісеньку.

— А тобі-то що! — ображено сказала дівчинка.

Але коли настали хвилини прощання, Дженні повинна була покликати на поміч всю свою мужність. Хоч це робилося для того, щоб вони швидше могли знову жити всі разом і краще, ніж раніше, вона мимоволі занепала духом. Їй доводилося розлучатись із своєю шестимісячною дочечкою. Попереду ждав величезний, невідомий світ, і він лякав її.

— Не турбуйся, мамусю, — сказала вона, зібравшись із силами, — все буде гаразд. Я напишу тобі, як тільки приїду. Це буде дуже швидко.

Але коли треба було востаннє глянути на дитину, мужність Дженні згасла, як сірник на вітрі. Схилившись над