Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

народжені в гріху» — таке протиприродне тлумачення дає ханжа законам природи, і суспільство мовчки схвалює цей справді дивовижний висновок.

Безперечно, такий погляд на речі в самій основі своїй невірний. До повсякденної уяви людини мусило б міцніше увійти те, чому вчить філософія, висновки, до яких доходить біологія: у природі немає якихось низьких процесів, немає протиприродного стану. Випадкове ухилення від устоїв і звичаїв даного суспільства зовсім не обов’язково буває гріхом. Жодного нещасного створіння, яке порушило в силу якогось випадку встановлений людьми порядок, не можна обвинувачувати у тій безмірній низькості, яку невблаганно нав’язують йому погляди світу.

Дженні довелося тепер наочно переконатись, як своєрідно витлумачується те чудо природи, яке, коли б не трапилася смерть Брендера, вважалося б священним і шанувалось би, як одне з вищих проявів життя. Хоч вона й не могла збагнути, чим відрізняється цей такий природний життєвий процес від усіх інших, проте люди, що оточували її, примушували її відчути, що їй судилося падіння, а стан її — гріх і породжений гріхом. Все це мало не вбило любов, увагу та піклування, яких пізніше люди зажадають від неї по відношенню до її дитини. Ця любов, що дозрівала й була така природна й потрібна, самій їй здавалась мало не злом. Дженні не повели на ешафот, не закинули до в’язниці, як карали таких, як вона, декілька століть тому, але забобони й байдужість тих, що оточували її, заважали їм бачити у її становищі щось інше, крім підлого і зловмисного порушення законів суспільства, а це каралося загальним презирством. Їй залишалося тільки уникати косих поглядів і мовчки переживати велику зміну, що відбувалася в ній. Як не дивно, вона не відчувала зайвих докорів совісті, безплідного жалю. Серце її було чисте, на душі легко й спокійно. Правда, горе її не забулося, але воно втратило колишню гостроту — лишилася тільки тьмяна невпевненість і здивування, від яких іноді очі Дженні заливало слізьми.

Ви чули воркування лісової горлиці серед тиші літнього дня; вам доводилось зупинятись над невідомим джерелом, що струмує й дзюркотить у гущавині, де жодне вухо не може його почути. Під мертвим торішнім листям, під сніговими шатами розкриваються скромні проліски, немов відгукуючись на весняну синяву неба. Так зароджується й нове життя.

Дженні залишилася сама, але, як лісова горлиця, вона вся була ласкавою піснею літа. Вона клопоталася по господарству і спокійно, покірливо ждала звершення того, що в ній відбувалось. І для чого вона служила зрештою тільки священною посудиною. В години дозвілля вона поринала у мирні роздуми, начебто заворожена чудом життя. Коли ж їй доводилося особливо багато клопотатись, допомагаючи матері, Дженні іноді починала стиха наспівувати, бо за роботою легше було все забути. І завжди вона дивилася в майбутнє спокійно, з ясною і безтрепетною мужністю. Далеко не всі жінки здатні на це. Шкода, що природа взагалі дозволяє нікчемним натурам ставати матерями. Жінки, достойні цього імені, дійшовши дозрілості, втішаються материнством і з гордістю і задоволенням виконують свій великий обов’язок перед родом людським.

Дженні, віком своїм майже дитина, фізично й духовно була вже дорослою жінкою, але ще не мала виразного уявлення про життя і про своє місце в ньому. Незвичний випадок, що спричинився до її теперішнього ненормального становища, був певною мірою даниною її гідності. Він підтверджував її мужність, чулість, готовність жертвувати собою заради того, що вона вважала своїм обов’язком. І якщо це призвело до несподіваних наслідків, які поклали на неї нову, ще тяжчу й складнішу відповідальність, — це сталося тому, що інстинкт самозбереження був у неї не настільки розвинений, як інші почуття. Інколи вона думала про майбутнє народження дитини із страхом і збентеженням, побоюючись, що коли-небудь вона ще й докорятиме їй; але відчуття одвічної справедливості завжди рятувало її і не дозволяло їй остаточно занепасти духом. Вона вважала, що люди не можуть бути навмисно жорстокими. У ній жило невиразне уявлення про божеську доброту й справедливість. Життя чудове в найгірші і в найкращі години свої, воно завжди було прекрасним.

До таких думок вона дійшла не одразу, а протягом довгих місяців очікування. Як чудово бути матір’ю, навіть і в таких важких умовах! Дженні відчувала, що полюбить свою дитину й буде їй доброю матір’ю, якщо тільки життя дозволить. Але в тім-то й річ — чи дозволить життя?

Треба було багато що зробити: пошити все потрібне для дитини, подбати про власне здоров’я, про харчування. До того ж Дженні весь час боялась, як би раптом не повернувся батько; але цього не трапилось. Звернулися до старого лікаря, що завжди лікував усіх членів родини Герхардта, чим би вони не хворіли, — до лікаря Елуонгера, і він дав декілька ділових і розумних порад. Релігійні догми не завадили цьому синові лютеранської церкви стати великодушним лікарем і на підставі багатолітнього досвіду прийти до висновку, що в світі є багато такого, що й не снилося нашим мудрецям і що не вкладається у наші дрібні обивательські уявлення про життя.

— Так, так, — сказав він, коли м-с Герхардт розповіла йому про свої побоювання. — Але ви не горюйте. Такі речі трапляються частіше, ніж ви думаєте. Якби ви знали про життя й про ваших сусідів стільки ж, скільки знаю я, ви не стали б плакати. Ваша дочка чудово це перенесе. У неї відмінне здоров’я. А потім вона може куди-небудь поїхати і ніхто ні про що не дізнається. Чи варто засмучуватися заради того, що скажуть сусіди? Це не такий рідкісний випадок, як вам здається.

М-с Герхардт зітхнула з полегшенням. Який він розумний, цей лікар, його слова трохи підбадьорили її. А Дженні вислухала його з цікавістю й без страху. Вона думала не про себе, а про дитину, і неодмінно хотіла виконати все, що було наказано. Лікар поцікавився, хто батько дитини; почувши відповідь, він звів очі догори.

— Що й казати, — промовив він, — дитина повинна бути особлива.

Нарешті настала година, коли дитині належало з’явитися на світ. При цьому був присутній лікар Елуонгер, йому допомагала м-с Герхардт, яка, бувши матір’ю шести дітей, достеменно знала, що треба робити. Все минуло щасливо; почувши перший крик новонародженого, Дженні усім єством потяглася до нього. Її дитина! Це була крихітна дівчинка, — квола, безпорадна, вона так потребувала материнського піклування. Коли дитину викупали й сповили, Дженні з трепетом, з безмежною радістю під несла її до грудей. Її дитя, її дочка! Дженні жадала жити й працювати заради неї, і навіть зараз, зовсім