Олександра Багірова - Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова

Розділ 26

Марк насправді дуже сильний духом. Стільки місяців він посміхався до болю. І вірив, безмежно вірив, що одужає. Значення футболу у його житті, я до кінця зрозуміла, коли опинилася у його квартирі.

Потрібно було спакувати речі. Йому більше було не по кишені винаймати таке житло. Марк усе ще був у лікарні. Але лікарі обіцяли незабаром виписати. Але без реабілітації його стан покращиться не набагато.

Я вирішила, що Марк житиме у мене. Повідомлю йому цю новину, коли спакую і перевезу всі речі. Вперше опинившись у його квартирі, розгубилась. Тут усе пахне футболом. Нагороди, плакати, спортивні форми. Навіть наклейки на холодильнику, кіпа журналів, книги. Футбол його пристрасть, найсильніше кохання, і тепер у нього відібрали мету життя. Я відібрала.

Поки збираю речі, реву. Ось так за мить у молодого хлопця обірвалися надії, плани. Так само як у мене всередині утворилася чорна діра, коли я втратила свого малюка. Наші життя кардинально зламалися. Ми втратили найцінніше. Для нього це був футбол, для мене син.

Влад… спогади про цього чоловіка, як фантом, завжди стоять за моєю спиною. Але чомусь у стінах цієї квартири думати про нього особливо боляче. Біль душить, а в поумках це горезвісне: «Якби…». Не поїхала б я тоді, можливо, навіть життя Марка склалося набагато щасливіше. А так…

Дзвінок у двері відриває від сумних думок. Шморгаючи носом, йду відкривати.

- Гей! Ти чого така заплакана? – на порозі стоїть Клосс. Я чекала на нього. Він обіцяв допомогти із переїздом.

- Ось побачила все… – пропускаю його до квартири. Обводжу рукою кімнату. – Він жив футболом…

- Він мріяв у вищу лігу потрапити, - хлопець проходить до кімнати, проводить рукою по плакату.

А я опускаюсь на підлогу, закриваю обличчя руками, кусаю губу, щоб не завити.

- Ой, що я ляпнув. Пробач. Ти так у жахливому стані, - опускається поруч. - Так припиняй! Я тут із новинами! Ти навіть не уявляєш якими!

– Що? - Піднімаю голову, обличчя хлопця розпливається перед очима.

- Ні, так не піде. Заспокойся. Тоді скажу. Поки не побачу посмішку, я німий як риба, - зображує, що закриває губи на ключ.

- Все, все, я вже, - витираю сльози і змучено усміхаюся.

- Ми з пацанами скинулися, я ще свого батю попросив, і як результат ... - робить паузу, таємниче усміхається.

– Що? Клосс? Говори! - Беру його за руку, стискаю. Боюся повірити у свій здогад.

– Ми сплатили реабілітацію!

– Ааа! Невже! - Вперше за довгий час я справді усміхаюся.

Якщо мені вже ніяк не можна допомогти. То у Марка є шанс. Настрій одразу стрибає вгору. Клосс допомагає зібрати речі. Найняв вантажівку, і скромні пожитки Марка перекочували до мене в квартиру.

Після цього ми вирушаємо до лікарні. Вперше за довгий час справді радісна новина. Клосс постарався, дістав грошей саме на той центр, який рекомендували лікарі, один із найкращих у Німеччині. Звичайно, роль зіграло, що у хлопця дуже багатий батько, Марк розповідав, що батько ні в чому не відмовляє синові. Але все ж таки мало хто, в наш час здатний просто так віддати таку шалену суму грошей.  А Клосс наполягав, що це подарунок і віддавати нічого не треба. Втім, нам і нема з чого.

Коли ми під'їхали до лікарні, кілька друзів із команди вже чекали нас у сквері. Ось такою компанією ми й пішли до Марка.

Він сидить біля вікна. Ноги витягнуті. Коліна дуже погано згинаються. І постійні моторошні болі докучають хлопцю. Він не показує вигляду, але по обличчю видно, наскільки він виснажений. Обертається, зустрічає нас сумною усмішкою. Простягає руку мені.

- У мене чудова новина! – бадьоро вигукую.

- Ти зібрала мої речі і тепер я офіційно бездомний, - начебто жартує, але в голосі болюча приреченість.

- Я перевезла їх до себе, - очі його округляються. Дивиться з недовірою. - Але це далеко не головна новина!

- Так, брате! Пора дати стусан під зад чорній смузі! - Клосс підходить і дружньо плескає його по плечу.

- Заінтригували! Чого ви там надумали? - В очах просинається інтерес.

– Ми їдемо на реабілітацію! – вигукую, обіймаю, цілую в обидві щоки.

– Як? - Переводить ошелешений погляд з мене на хлопців.

- Все сплачено, брате! - Клосс широко посміхається.

- Але ж... це ж так дорого... - він не вірить. Йому незручно. Марк точно не очікував такої турботи.

- Що означають папірці, коли мова йде про твоє здоров'я!

Марк хапає мене за руку. Довго дивиться у вічі. Усміхається, очі блищать.

– Ілоно! Ти мій ангел! Люблю тебе, з першої секунди, як побачив! Виходь за мене!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно