Інна Земець - Відлюдько, Інна Земець

Двері зачинаються, ми рушаємо далі і тепер мене пиляють пильними поглядами дві пари очей.

            -Марічка, може повернемось? – Петро виглядає серйозним і стурбованим, але продовжує їхати.

            - Не вигадуй, - Нінель виглядає рішучо, - Ми їдемо і йдемо всі разом.

            - Ото вже ні!, - такого розвитку подій мені не треба, -  Підвозите і назад.

         - Ага, вигадуй! Ми лишаємось, - каже Нінель, - Не знаю шо там вилупилось з того кокону, але тепер ота істота перебуватиме під пильнім наглядом.

Мовчу і просто дивлюсь по черзі то на неї, то на нього:

       - Я дуже вам вдячна за допомогу і турботу, але все буде інакше. Я йду до нього сама, а ви повертаєтесь додому. Телефон в мене є, ваші номери знаю, потрібно буде – наберу, але на тому все.

          - А як до нього в двір потрапиш? Знову гасатимеш парканами, дурбецало? То хоч допоможу. Ну, тобто, Петро підсадить.

           - В мене є ключ від калитки – проблем не буде. Двері в будинок зазвичай не замкнені.

Машина повертає і зупиняється біля мого будинку. Обоє мовчать і дивляться на мене – про ключ я мабуть сказати забулась. Обіймаю подругу, нахиляюсь і цьомкаю у потилицю Петра та хутко вилажу на вулицю. Обоє виходять слідом. Натискаю на ручку хвіртки – зачинено. Дістаю з сумки ключ і заходжу у двір. Петро ступає за мною:

           - Мері, може пішли разом? А раптом...

         - Яке «раптом»? – відмахуюсь я, - Це найдурніша з твоїх ідей: «Привіт, Алекс, ти такий цікавий, що я ще й друзів привела на тебе подивитись!».

           -  «Раптом» різне буває, Марічка, ти ж його не так добре знаєш.

          - Краще ніж будь-кого. Окрім вас, звісно. Та й ви мене знаєте – зроблю як сказала, сама піду. Твої настанови, Петро, запам’ятала, твої сценарії, Нінель, у пам’яті теж тримаю – хто зна який спосіб тепер згодиться. А зараз – геть! Все буде добре, сама зламала, сама й фіксити буду.

Обіймаю обох і зачиняю калитку зсередини.

Вітальня вже не така затишна, диванні подушки розкидані, темні окуляри зламані навпіл, на підлозі повна смердюча попільничка і порожня пляшка трикутної форми. Віскариком топився? Завтра буде боляче. Та мабуть не більше ніж сьогодні. На кухні чисто. То дівоче, заїдати стрес, хлопчики одразу по градус йдуть. Піднімаюсь сходами, заглядаю у спальню. На кроваті лежить моє Йєті в улюбленій позі «Фредді Мерк’юрі на сцені»  обличчям вниз. Спить голяка, накинувши на себе простирадло, тож ранкова вистава з кімоно не була випадковістю – піжама або ж хоча б спіднє не його стиль. Пахне як від людини, що пів доби харчувалася злістю, алкоголем і нікотином. На спину не дивлюсь, хоча шматок бугристої почервонілої шкіри притягує мій погляд. Відвертаюсь, прочиняю вікно навстіж і гарно засуваю гардини. Підбираю розкиданий одяг, складаю на стілець, прибираю ще одну повну попільничку і почату пляшку саморобної смердючки – не подужав. Мабуть як у крамниці не отримав, де інде відшукав. Несу на кухню, виливаю решту в раковину. З холодильника дістаю прохолодну воду, впевнено відкриваю шухлядку, в якій бачила пігулки й саше з аптеки. Асортимент так собі, але регідрон є – розчиняю вміст пакету в стакані і несу нагору. Спить і сопе. Сідаю з краєчку – «Фредді» трохи ворушиться. Підбираю ноги і всідаюсь ближче. Алекс щось бурмотить і відвертається. Час тягнеться і липне як невимішане тісто, аж ось ближче до опівночі він зрушає з місця і хиткою ходою матроса в штормову ніч рушає до вбиральні. Чую, що зле. Ще б пак! Встигаю понервувати, аж зрештою на автопілоті повертається до ліжка й падає. До темряви я вже призвичаїлась, та не роздивляюсь його, підглядати не стану, як захоче – сам покаже все що порошу. Поки не вирубився, штовхаю у плече і підсовую суміш електролітів. Шепочу, вмовляю, навряд чи розуміє хто тут, але склянку не відштовхує, під мій шепіт випиває і намагається сфокусувати погляд. Не виходить, падає на подушку і повертається до мене спиною. Закриваю очі, не торкаюсь, прикриваю його простирадлом і влаштовуюсь поруч. Сну нема, гортаю новини, навіть відео тихо переглядаю – спить міцно, схоже можна й фільм жахів на повну гучність дивитися. Відповідаю на повідомлення Нінель, пишу що все добре, Йєти сумирний, прощаюся до ранку. Відчуваю, як уві сні Алекс перевертається на спину і повертає голову в мій бік. Відкладаю телефон і повертаюсь до нього обличчям. Випростую його руку і суну її собі замість подушки, обережно влягаюсь і дивлюсь. Нижня губа трохи припухла, бачу тріщинку – привіт продавцю, що сумлінно виконує настанови військового стану. Збрешу, якщо скажу, що в цей момент він прекрасний – прийняти душ та почистити зуби б не завадило, рештки Мефісто погано маскують складний день Алекса. Проте, як скажу, що зараз він для мене не найпрекрасніша людина в світі – теж не вірте. Гадки не маю, що буде завтра, але хочу швидче дізнатись. Уві сні він згинає руку, підтягує ближче до себе і схиляється до моїх ключиць. Ніжно торкаюсь губами його чола і закриваю очі. Ранок, не барись.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно