Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

сусідніх буржуа майже не знала меж. Вона без упину зростала в міру й внаслідок зменшення його політичної влади; тому що, з одного боку, перестаючи керувати, він більше не мав зацікавленості поблажливо ставитися до тих, хто раніше допомагав йому в цьому завданні, а з іншого,— як це не раз було помічено,— в непомірному користуванні своїми примарними правами він полюбляв шукати втіхи у втраті справжньої влади. Навіть його відсутність у фільварку не приносила полегкості сусідам, а радше ускладнювала їхні труднощі, бо привілеї, що втілювалися в життя через посередництво довіреної особи, виявлялися ще нестерпнішими.

Проте, можливо, подушне й усі податки, що прирівнювалися до нього, були ще важливішими причинами.

Я гадаю, що міг би, до того ж із достатньою лаконічністю, пояснити, чому подушне й додані до нього збори куди важче лягали на села, ніж на міста; але, може, читачеві це видасться зайвим. Отже, досить буде сказати, що буржуа, скупчені в містах, мали безліч засобів до того, аби полегшити тягар подушного, а нерідко й зовсім звільнитися від нього, засобів, яких не мав би кожен з них окремо, залишаючись у рідній садибі. Особливо вони вислизали в такий спосіб від обов'язку збирати подушне, чого цілком небезпідставно боялись іще дужче, ніж обов'язку платити його. Річ у тім, що за старого порядку й, гадаю, взагалі за будь-якого порядку не було становища, гіршого за те, в якому перебував парафіяльний збирач подушного,— далі я матиму нагоду це показати. Між тим, за винятком шляхти, ніхто в селі не міг ухилитися від цієї повинності; щоб уникнути її, багатий різночинець волів віддати в оренду свою нерухомість і податися до найближчого міста. Цілком згідно з усіма таємними документами, до яких мені випадало звертатися, Тюрґо каже нам, що «стягнення подушного перетворює майже всіх сільських власників-різночинців на міських жителів». Між іншим, це — одна з причин того факту, що Франція вкрита густішою мережею міст і, особливо, містечок, ніж більшість інших європейських країн.

Обгородившись у такий спосіб міськими мурами, багатий різночинець швидко втрачав сільські звички й уявлення; він ставав зовсім відчуженим від праці та турбот тих із своїх побратимів, які залишалися в селі. Все його існування зводилося, сказати б, до однієї мети: в обраному ним місті він прагнув стати урядовцем.

Дуже помилкова та думка, нібито пристрасть до місць, властива всім, і, особливо, середнім класам сучасного французького суспільства, народилася в добу Революції. Ця пристрасть виникла на кілька століть раніше й ніколи не переставала зростати завдяки безлічі джерел живлення, що турботливо надавалися їй.

За давнього порядку посадові місця не завжди були схожі на сучасні посади, але, здається, були ще численніші за теперішні; кількість маловажливих посад була майже безмежною. Підраховано, що тільки в проміжок часу від 1693 до 1709 року було створено сорок тисяч посадових місць, за невеликими винятками доступних для найдрібнішої буржуазії. В одному провінційному місті пересічної величини 1750 року, за моїми розшуками, налічувалося до ста дев'яти осіб, які займалися правосуддям, і сто двадцять шість осіб, зобов'язаних виконувати вироки, винесені цими судами, причому всі вони — місцеві жителі. Пристрать буржуа до цих посад була воістину безприкладна. Тільки-но хтось з них почував себе володарем невеликого капіталу, він замість того, щоб пустити цей капітал у обіг, одразу ж використовував його на купівлю посади. Ця жалюгідна честолюбність більше, ніж цехи, й навіть більше, ніж подушне, шкодила розвиткові хліборобства та торгівлі у Франції. Коли посадових місць бракувало, до діла бралася уява пошукувачів цих місць, вона невдовзі винаходила нові посади. Якийсь пан Ламбервіль друкує цидулку з метою довести, що цілком відповідало б публічному інтересові запровадження посад інспекторів для певної галузі промисловості, й наприкінці пропонує самого себе на цю посаду. Хто з нас не знав такого Ламбервіля? Одне слово, людина, яка мала сякі-такі знання й невелику маєтність, не вважала за гоже померти, не бувши посадовою особою. «Кожен відповідно до свого становища,— каже один сучасник,— хоче бути кимось з королівської волі».

Найістотніша відмінність у цьому плані між тією епохою, про яку я тут веду мову, та нашою добою полягає в тому, що тоді уряд продавав посадові місця, а нині він роздає їх, щоб отримати посаду, теперішні пошуковці її не платять грошей, а чинять ліпше: вони віддають себе в цілковите розпорядження уряду.

Городянин був відокремленим від селянина не тільки відмінністю свого місця проживання й особливо відмінністю способу життя, а й у більшості випадків відмінністю інтересів. Цілком справедливі нарікання на привілеї, які мали шляхтичі в царині податків; але що сказати про такі самі привілеї городян? Є безліч посад, які повністю або почасти звільняють городян від державних повинностей: одного — від ополчення, другого — від панщини, третього — від подушного. Де та парафія,— зазначається в одному тогочасному творі,— яка не налічувала б у своєму середовищі, крім шляхтичів та духівників, іще багатьох жителів, які за допомогою посад чи тимчасового виконання посадових обов'язків не пом'якшували б собі те чи те податкове стягнення? Однією з причин, що час від часу спонукали скасовувати певну кількість посад, які призначалися для городян, було зменшення державних доходів як наслідок такої численності осіб, що звільнялися від подушного. Я нітрохи не сумніваюсь у тому, що таких осіб було в середовищі третього стану не менше, а часто-густо й більше, ніж у середовищі шляхтичів.

Саме горезвісні привілеї сповнювали заздрістю тих, хто не мав їх, і себелюбною гордістю — тих, хто їх мав. Упродовж усього XVIII століття міська буржуазія виказує стосовно селян своєї округи неприховану ворожість, а з іншого боку, округа відверто заздрить містові. «Кожне місто,— каже Тюрґо,— зайняте своїми приватними інтересами, воно схильне принести собі в жертву хутори й села своєї округи».— «Ми часто були змушені,— зазначає він в іншому місці, звертаючись до своїх субделегатів,— притлумлювати постійне прагнення до узурпації та захоплення, що характеризує поведінку міст щодо хуторів та сіл їхньої округи».

Навіть народ, який живе разом із буржуа в межах їхнього міста, стає в їхніх очах чимось чужим і майже ворожим. Більша частина місцевих повинностей, що впроваджують буржуа, спрямована на те, щоб обтяжувати переважно нижчі класи. Я не раз мав нагоду переконатися в справедливості того, що той самий Тюрґо пише в іншому місці своїх творів, а саме, що городяни знайшли спосіб регламентувати міське ввізне мито в такий спосіб, аби самим залишатися вільними від сплати цього мита.

Але що особливо впадає