Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

як у Франції таке явище було майже безприкладним. Кожен такий привілей, одного разу набутий, стає приналежністю породи й невід'ємний від цієї останньої. Що дужче французьке шляхетство втрачає характер аристократії, то тим більше, мабуть, воно робиться кастою.

Візьмімо найненависніший з усіх цих привілеїв — податкові вилучення: неважко переконатися в тому, що, починаючи з XV століття й до Французької революції, цей привілей не переставав зростати. Він ріс внаслідок швидкого розвитку державних повинностей. Коли подушне знімалося лише в обсязі мільйона двохсот тисяч ліврів, як це було за Карла VII, то право не платити його було невеликим привілеєм; але за Людовіка XVI, коли подушне знімалося в обсязі 80 мільйонів ліврів, той самий привілей став вельми великим. Коли подушне було єдиним податком на різночинців, вилучення, яке належало шляхтичам, виглядало не дуже помітним; та коли такі податки розмножилися під сотнями назв і видів, коли до подушного прирівняли чотири інших податки, коли невідомі середньовіччю повинності, як, наприклад, королівська панщина в застосуванні до всіх державних робіт і служб тощо, приєднали до подушного та додаткових до нього зборів і так само нерівномірно розіклали, тоді шляхетські відрахування виявилися величезними, щоправда, справжні обсяги цієї нерівності10, за всієї своєї значущості, були меншими за видимі її обсяги; тому що податок, який не падав на шляхтича безпосередньо, нерідко спостигав його опосередковано, в особі його орендатора; але в цій царині видима нерівність ще шкідливіша за ту нерівність, яка справді відчувається.

Людовік XIV під тиском фінансових потреб, що гнітили його наприкінці його володарювання, запровадив два загальних податки: подушний податок та п'ятивідсотковий збір. Одначе, немовби податкові вилучення самі собою становили такий почесний привілей, який треба було освятити навіть у акті, що завдавав йому шкоди, уряд, запроваджуючи загальні податки, потурбувався встановити відмінність в їхньому збиранні. Для одних ці збирання залишилися суворими й узаконеними, для інших — поблажливими й почесними.

Хоч нерівність у справі податкового обкладення утвердилась на цілому Європейському континенті, одначе тільки в небагатьох його країнах вона стала такою явною і постійно відчутною, як у Франції. В значній частині Німеччини переважали опосередковані податки. Навіть у прямому податку привілей шляхтича нерідко становив меншу участь у несенні загального тягаря. Нарешті, в Німеччині існували певні податки, що лягали тільки на шляхетство й призначалися для того, аби правити за заміну дармової військової служби, якої більше не потрібно було.

А з усього того, що веде до встановлення відмінностей між людьми та до розмежування класів, нерівномірність оподаткування найбільш згубна, найбільше здатна ускладнити нерівність роз'єднанням і обидві ці суспільні недуги зробити, в певному сенсі, невиліковними. Й справді, ось наслідки такої нерівномірності: якщо городянин і шляхтич більше не зобов'язуються платити один і той самий податок, його розкладка та стягання щороку виразною й точною рисою проводять нову межу між класами. Щороку кожен з привілейованих знову відчуває істотний і справжній інтерес у тому, аби його не сплутали з масою, й докладає нових зусиль стати осторонь.

А що майже в усіх державних справах вихідним або завершальним моментом є податок, то з тієї хвилини, коли два класи обклали податком однаково, в них майже не залишається справ, що вимагають спільного обговорення, майже не залишається приводів перейматися спільними потребами та почуттями; тоді вже неважко тримати їх роз'єднаними: в них відібрані й нагоди, й бажання до спільної діяльності.

Берк у намальованому ним вельми прикрашеному портреті державного ладу колишньої Франції підкреслює, як рису, що засвідчує на користь нашого шляхетства, ту легкість, з якою городяни набували шляхетської гідності шляхом купівлі посади: в цьому він знаходить якусь аналогію з відкритою аристократією Англії. Справді, Людовік XI дуже збільшив кількість новопожалуваних шляхтичів: це був засіб зневажити шляхетство; його наступники розкидалися вусібіч шляхетськими титулами з метою добути грошей. Неккер повідомляє нам, що за його часів кількість посад, які давали шляхетський титул, сягала чотирьох тисяч. Нічого подібного не було в решті Європи; але аналогія, яку хотів зробити Берк між Францією та Англією, була тому ще фальшивішою.

Якщо середні класи в Англії не тільки не ворогували з аристократією, а залишалися в такому тісному союзі з нею, то це зумовлювалося не лише відсутністю в неї замкнутого характеру, а ще більше, як на цьому вже наголошувалося, невизначеністю її форми й відсутністю видимих меж; не стільки можливістю ввійти до її складу, скільки можливістю належати до неї й самому не знати цього; тож усі, хто наближався до тієї аристократії, могли вважати себе її членами, брати участь у її урядовій діяльності й запозичувати певний блиск у її могутності або ж черпати з нього вигоди. У Франції ж межа, яка відокремлювала шляхетство від інших класів, хоч як легко було її перейти, все ж таки була непорушна й помітна; за її різкими та ненависними ознаками цю межу завше міг упізнати кожен, хто стояв поза нею. Людина, яка одного дня переступила через неї, відокремлювалася від усіх тих, з чийого середовища вона тільки-но вийшла, разючими й образливими для них привілеями.

Тому система дарування шляхетських титулів не лишень зменшувала, а, навпаки, різко посилювала ненависть різночинця до шляхтича; ця остання розпалювалася тією заздрістю, яку новий шлятич викликав у тих, хто раніше з ним стояв на одній нозі. Ось чому третій стан у своїх наріканнях виявляє більше роздратування проти новоявлених шляхтичів, ніж проти природних, й не тільки не домагається розширення проходу, який веде до шляхетства, а, навпаки, вимагає, аби цей прохід звузили.

У жодну з епох нашої історії шляхетські титули не набувалися так легко, як 1789 року, й ніколи не було такої великої незгуртованості між шляхтичем та городянином. Не тільки шляхтичі не терплять у своїх виборчих колегіях нічого, від чого пахне буржуазією, а й третій стан так само ретельно усуває кожного, в кому можна запідозрити шляхтича. В деяких провінціях одні відштовхують новоявлених шляхтичів, бо вважають їх недостатньо шляхетними, а інші — тому, що вважають їх уже занадто шляхетними. В такому становищі був, подейкують, славетний Лавуазьє.

Облишивши шляхетство та звернувшись до буржуазії, ми зустрінемося із зовсім однорідним явищем: третій стан виявляється так само відрізаним від народу, як шляхта від третього стану.

За давнього порядку майже вся сукупність середнього класу населяла міста. Цьому сприяли переважно дві причини: шляхетські привілеї та подушне. Дідич, перебуваючи у своїх володіннях, виявляв, звичайно, певне панібратство та щирість у своїх взаєминах із селянином; але його нетерпимість до