Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

давно вже немає, власне, шляхетства в тому старому й обмеженому сенсі, якого набрало це слово в усіх інших народів.

Цей своєрідний переворот приховується в темряві минулого, але ще вцілів живий свідок його: це — народна мова. Вже кілька століть тому в Англії слово «шляхтич» змінило свій сенс, а слово «різночинець» перестало існувати. 1664 року, коли Мольєр писав у своєму «Тартюфі»: Et tel que l'on le voit, il est bon gentillhomme,— дослівно перекласти цей рядок англійською вже було неможливо*.

* Хоч би яким він був, він був щирим шляхтичем (фр.).

Якщо ви бажаєте ще інакше застосувати мовознавство до історії, простежте в часі й просторі долю слова «джентльмен», яке походить від нашого слова gentillhomme (шляхтич): ви побачите, що в Англії значення цього слова розширюється відповідно до того, як зближуються й змішуються стани. В кожному наступному столітті воно застосовується до людей, що стоять трохи нижче в суспільній ієрархії. Нарешті, разом з англійцями воно переходить до Америки, де править уже для означення будь-якого громадянина (добродій). У долі цього слова відбилася історія самої демократії.

У Франції слово шляхтич (gentillhomme) завше залишалося тісно замкненим у своєму первісному значенні; з часів Революції воно майже вийшло з ужитку, але сенс його не змінювався ніколи. Слово, що означувало членів касти, було залишене незайманим, бо саму касту зберегли в усій своїй історичній відособленості.

Але я йду ще далі й тверджу, що ця відособленість значно посилилася порівняно з тим часом, коли виникло слово «шляхтич», і що в нашому середовищі відбулася зміна в напрямі, протилежному тому, який спостерігався в англійців.

Якщо збільшувалася схожість між шляхтичем та городянином, то водночас зростала й їхня взаємна ізольованість: ось двоє явищ, що їх у жодному разі не слід плутати, позаяк вони не тільки не пом'якшують, а й часто загострюють одна одну.

У середньовіччі й увесь час, поки тривало панування феодалізму, всі особи, які тримали землю від дідича й феодальною мовою називалися васалами (а багато з них не були шляхтичами), постійно закликалися всіляко сприяти сеньйорові в управлінні фільварком; то було навіть головною умовою тримання їхньої орендованої землі. Вони не тільки зобов'язувалися супроводжувати дідича на війну, а й мали в силу своєї угоди щороку проводити певний час при дворі, цебто допомагати йому в судовій діяльності та в управлінні обивателями. В системі феодального управління двір вельможі є головним складовим елементом; про нього йдеться в усіх старих європейських законодавствах, і навіть нині я натрапляв на виразні сліди його в багатьох частинах Німеччини. Як повідомляє нам вчений федист Едм де Фременвіль, який за тридцять років перед Революцією замислив написати грубезну книжку про феодальні права та про відновлення земельних списків, він бачив «у документах безліч фільварків, куди васали через кожні два тижні мусили приходити у двір вельможі, де, зібравшись, розглядали разом з ним або з його постійним суддею справи про злочини та суперечки, що виникали серед жителів». Він додає, що інколи знаходив «вісімдесят, півтори сотні й до двохсот таких васалів у одному фільварку. В їхньому числі було багато різночинців». Я навів цей приклад не як доказ — є сотні інших доказів, а як приклад того, в який спосіб попервах і відтак упродовж тривалого часу сільський клас день у день зближувався й змішувався із шляхетством у провадженні одних і тих самих справ. Те саме, що двір дідича робив для маленьких сільських власників, провінційні, а згодом і державні станові збори зробили для міської буржуазії.

Вивчаючи те, що залишили нам збори Генеральних Штатів XVI століття й, особливо, провінційні збори тієї самої доби, не можна не дивуватися з того, яке чільне місце посідає у цих зборах третій стан і яку могутність він мав у них.

Як людина, громадянин XIV століття, безперечно, стоїть куди нижче за громадянина XVIII століття; але буржуазія як стан займає в політичному суспільстві XIV століття більш забезпечене й вище становище. Право її участі в управлінні не заперечується; в політичних зборах вона завше відіграє значущу, а подеколи й переважну роль. Інші класи постійно відчувають потребу рахуватися з нею.8

Але найбільше вражає та обставина, що в цю добу шляхетство й третій стан легше, ніж пізніше, знаходили можливість разом керувати справами або чинити опір спільними силами. Це помічається не тільки в зборах Генеральних Штатів XIV століття, багато з яких мали безладний і революційний характер, що надавали їм лиха тієї епохи, а й у сучасних їм провінційних зборах, що не дають жодної підстави гадати, аби в них справи йшли неправильним або незвичайним чином. Так, в Оверні всі три стани разом уживають важливих заходів і спостерігають за їхнім виконанням через посередництво особливих комісарів, обраних також із середовища всіх трьох станів. Така сама картина в ту добу спостерігалася й у Шампані. Цілому світові відомий той пам'ятний акт, завдяки якому шляхтичі й городяни чималого числа міст об'єдналися на початку того самого століття для захисту національних вольностей та привілеїв рідних провінцій від посягання королівської влади. В цей період нашого історичного минулого трапляється багато таких епізодів, немовби взятих з англійської історії. Такі явища більше не повторюються в пізніші століття.9

І справді, в міру того, як розладнується управління фільварком, у міру того, як збори Генеральних Штатів стають дедалі рідкісними й, нарешті, зовсім перестають скликатися, в міру того, як падають останні рештки спільної політичної свободи, захоплюючи з собою в цьому падінні й місцеві вольності, шляхтич і городянин перестають стикатися в державному житті. Вони ніколи більше не відчувають потреби зблизитися й порозумітися між собою; з кожним днем збільшується їхня незалежність одного від одного, але водночас зростає відчуження. У XVIII столітті цей переворот є завершеним: шляхтич і городянин зустрічаються вже тільки випадково, в приватному житті. Шляхетство й буржуазія як класи — не тільки суперники, а й вороги.

І те, либонь, становить особливу своєрідність Франції, коли в той самий час шляхетський стан утрачає свої політичні права, шляхтич, як окрема особа, набуває багато таких привілеїв, яких раніше він ніколи не мав, або розширює ті привілеї, якими вже володів. Члени немовби збагачуються за рахунок організму. В шляхти дедалі менше залишається права наказувати; зате шляхтичі мають виняткову перевагу бути першими служниками господаря; різночинцеві було куди легше стати офіцером за Людовіка XIV, ніж за Людовіка XVI. Таке часто траплялося в Пруссії, тимчасом