Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

в око у всіх діях цієї буржуазії, це страх, щоб її не сплутали з народом, і палке бажання всіма способами ухилитися від контролю з його боку.

«Якби в короля була така ласка,— пише якийсь буржуа в одній цидулці на ім'я генерального контролера,— аби посада мера знову зробилася виборною, то гоже було б зобов'язати виборців подавати голос за найголовніших шляхтичів і навіть за самих членів міського магістрату».

Ми бачили, що до інтересів політики наших королів належало прагнення поступово обмежити найнижчі класи міського населення в користуванні ним політичними правами, що належали йому. Все законодавство цих королів, починаючи від Людовіка XI й до Людовіка XV, виказує цю думку. Городяни часто до неї приєднуються, а іноді й самі висловлюють її.

Під час муніципальної реформи 1764 року якийсь інтендант запитує думку муніципальної влади одного містечка про те, чи варто зберегти за ремісниками та іншим дрібним людом право обрання магістратів. Ці посадові особи відповідають, що, правду кажучи, «народ ніколи не надуживав цим правом, і, безперечно, було б приємно залишити йому втіху обирати тих, хто має керувати ним; та що ще ліпше було б для підтримання загального порядку та громадського спокою покластися в цьому питанні на збори шляхтичів. Субделегат доповідає, зі свого боку, що він запросив до себе для негласної наради «шістьох найліпших громадян міста». Ці шестеро найліпших громадян згодилися з тим, що найбільше бажано було б доручити вибори навіть не зборам шляхтичів, як це пропонували муніципальні посадові особи, а певній кількості депутатів від різних корпорацій, з яких складаються ці збори. Сам субделегат, який прихильніше ставиться до народних вольностей, ніж ці городяни, передаючи їхню думку, додає, що «одначе ремісникам було б досить важко, якби вони не мали змоги контролювати витрати сплачуваних сум, платити збори, що їх накладають ті з їхніх співгромадян, котрі завдяки своїм податковим привілеям, мабуть, найменше зацікавлені в цій справі».

Та завершимо картину: огляньмо тепер буржуазію в самій собі, окремо від народу, як ми розглянули шляхетство окремо від буржуазії. В цій часточці нації, поставленій осторонь від решти часточок, ми бачимо силу-силенну підрозділів. Французький народ у цьому відношенні нагадує ті первісні тіла, в яких сучасна хімія, в міру найретельнішого обстеження їх, відкриває дедалі нові окремішні часточки. Я знайшов не менше тридцяти шести різних корпорацій серед шляхтичів одного містечка. Ці різні корпорації, за всієї своєї незначущості, постійно прагнуть стати ще малолюднішими; день у день вони дедалі більше очищаються від чужорідних домішок, що можуть у них бути, з метою довести себе до простих елементів. Серед цих корпорацій є такі, в яких завдяки цьому чудовому прагненню залишилися всього-на-всього три-чотири члени. Але від цього в їхньому характері тільки додалося жвавості, а в настрої — завзяття. Всі вони роз'єднані між собою якимись дрібними привілеями, з яких найменш чесні все ще відзначаються почесними відзнаками. Між ними відбувається вічна боротьба за першість. Інтендант і суди оглушені галасом їхніх суперечок. «Нарешті, ухвалено, що святу воду даватимуть магістрату раніше, ніж міській раді. Парламент вагався; але король переніс справу до своєї ради й вирішив особисто. Давно час; ця справа спричиняла бродіння в цілому місті». Якщо одній корпорації надається перевага перед іншою в загальних зборах знатних осіб, то ці останні перестають до них приходити: вони воліють самоусунутися від громадських справ, ніж зійтися на тому, що вони називають зневаженням своєї гідності. Перукарська корпорація міста Флеш вирішує, що «в такий спосіб вона висловить справедливу прикрість, якої завдає їм першість, надана пекарям». Частина знаті одного міста вперто відмовляється від виконання своїх обов'язків, «тому що до зборів,— каже інтендант,— утерлося кілька ремісників, сусідство яких імениті городяни вважають для себе образливим».— «Якщо місце міського радника,— заявляє інтендант іншої провінції,— буде надане нотареві, це образить інших знатних осіб, бо тут нотарі — люди неродовиті, не належать до родин знатних осіб, і всі — колишні служники церкви». Згадані шість найкращих громадян, які так легко вирішують, що народ слід позбавити його політичних прав, опиняються в дивному зачудуванні, коли їм доводиться досліджувати питання, яким саме знатним особам слід доручити обрання та який саме порядок першості належить встановити в їхньому середовищі. В такій справі вони дозволяють собі висловлювати лише скромні сумніви: вони бояться (кажуть вони) «завдати декому із своїх співгромадян надто відчутної прикрості».

У постійному роздратуванні самолюбства цих дрібних товариств зростало й загострювалося властиве французам марнославство й забувалася законна громадянська гордість. У XVI столітті вже існувала більшість тих корпорацій, про які я допіру вів мову; але їхні члени, залагодивши між собою приватні справи свого союзу, постійно об'єднувалися з усіма іншими жителями для спільного обговорення інтересів міста. У XVIII столітті ці корпорації майже цілком розчинилися в собі, тому що вияви муніципального життя стали рідкістю й усі виконуються за посередництвом уповноважених. Отже, кожна з цих маленьких спільнот живе тільки для себе, зайнята лише собою й знає лишень такі справи, які стосуються безпосередньо тільки її.

Наші пращури не мали слова «індивідуалізм», яке створили ми для власного використання, бо за їхніх часів, справді, не було індивідууму, який не належав би до якогось гурту й міг би вважати себе зовсім самотнім; але кожен з нечисленних гуртиків, що складали французьке суспільство, думав тільки про себе. Це був, якщо можна так сказати, вид «колективного індивідуалізму», що готував душі до того справжнього індивідуалізму, який сьогодні знаємо ми.

І, що найдивніше, всі ті люди, які трималися одне від одного доволі віддалік, зробилися настільки схожими між собою, що досить було примусити їх змінити місце, аби вже не можна було їх розпізнати. Навіть більше, якби хтось зміг проникнути в їхні думки, він відкрив би, що ці маленькі перетинки, що розділяли таких схожих людей, їм самим видавалися нестерпними як суспільному інтересові, так і здоровому глузду, й що теоретично вони вже обожнювали єдність. Кожен з них тримався свого особливого становища тільки тому, що були готові змішатися в єдину масу за умови, щоб ніхто ні в чому не стояв окремо від інших і не вирізнявся в такий спосіб із загального рівня.

Розділ X. Яким чином знищення політичної свободи та роз'єднання класів спричинили майже всі суспільні недуги, що зруйнували давній порядок

Я допіру описав найтяжчу з усіх недуг, які гнітили інституції колишнього порядку й прирекли його на загибель. Тепер я хочу повернутися до джерела цього згубного й страшного страждання й показати, скільки