Шевченко Т. Г. - Кобзар, Шевченко Т. Г.

class="s1">І хвилю, ревучи, далеко-далеко

У синеє море на ребрах послав.

І море ревнуло Босфорову мову,

У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові

Тую журбу-мову на хвилі подав.

Зареготався дід наш дужий,

Аж піна з уса потекла.

«Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?

Хортице! сестро?» Загула

Хортиця з Лугом: «Чую, чую».

І Дніпр укрили байдаки,

І заспівали козаки:

 

«У туркені по тім боці

Хата на помості.

Гай-гай! море, грай!

Реви, скелі ламай!

Поїдемо в гості.

 

У туркені у кишені

Таляри-дукати.119

Не кишені трусить,

Їдем різать, палить,

Братів визволяти.

 

У туркені яничари

І баша на лаві.

Гой-ги, вороги!

Ми не маєм ваги!

Наша воля і слава!»

 

Пливуть собі співаючи,

Море вітер чує;

Попереду Гамалія

Байдаком керує.

Гамалію, серце мліє:

Сказилося море.

Не злякає! - і сховались

За хвилі - за гори.

 

Дрімає в гаремі - в раю Візантія,120

І Скутар дрімає; Босфор клекотить,

Неначе скажений; то стогне, то виє:

Йому Візантію хочеться збудить.

«Не буди, Босфоре: буде тобі горе,

Твої білі ребра піском занесу,

У мул поховаю! - реве синє море.-

Хіба ти не знаєш, яких я несу

Гостей до султана?..»

Так море спиняло

(Любило завзятих усатих слав՚ян).

Босфор схаменувся. Туркеня дрімала,

Дрімав у гаремі ледачий султан.

Тілько у Скутарі, в склепу, не дрімають

Козаки сердеги. Чого вони ждуть?

По-своєму бога в кайданах благають,

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

 

«О милий боже України!

Не дай пропасти на чужині,

В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там -

Вставать з чужої домовини,

На суд твій праведний прийти,

В залізах руки принести

І перед всіми у кайданах

Стать козакові…»

«Ріж! і бий!

Мордуй невіру бусурмана!» -

Кричать за муром. Хто такий?

Гамалію, серце мліє:

Скутар скаженіє!

«Ріжте! бийте!»,- на фортеці

Кричить Гамалія.

 

Реве гарматами Скутара,

Ревуть, лютують вороги;

Козацтво преться без ваги -

І покотились яничари.

Гамалія по Скутарі -

По пеклу гуляє,

Сам хурдигу121 розбиває,

кайдани ламає.

«Вилітайте, сірі птахи,

На базар до паю!»

Стрепенулись соколята,

Бо давно не чули

Хрещеної тії мови.

І ніч стрепенулась:

Не бачила стара мати

Козацької плати.

Не лякайся, подивися

На бенкет козачий.

Темно всюди, як у будень,

А свято чимале.

Не злодії з Гамалієм

Їдять нишком сало

Без шашлика. «Засвітимо!»

До самої хмари

З щоглистими кораблями

Палає Скутара.

Візантія пробуркалась,

Витріщає очі,

Переплива на помогу,

Зубами скрегоче.

 

Реве, лютує Візантія,

Руками берег достає;

Достала, зикнула, встає -

І на ножах в крові німіє.

Скутар, мов пекло те, палає,

Через базари кров тече,

Босфор широкий доливає.

Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливо літає.

Ніхто на світі не втече!

Огонь запеклих не пече.

Руйнують мури, срібло-злото

Несуть шапками козаки

І насипають байдаки.

Горить Скутар, стиха робота,

І хлопці сходяться; зійшлись,

Люльки з пожару закурили,

На байдаки - та й потягли,

Рвучи червоні гори-хвилі.

Пливуть собі, ніби з дому,

Так, буцім гуляють,

Та, звичайне запорожці,

Пливучи, співають:

 

«Наш отаман Гамалія,

Отаман завзятий,

Забрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти,

По морю гуляти,

Слави здобувати,

Із турецької неволі

Братів визволяти.

Ой приїхав Гамалія

Аж у ту Скутару,-

Сидять брати-запорожці,

Дожидають кари.

Ой як крикнув Гамалія:

«Брати, будем жити,-

Будем жити, вино пити,

Яничара бити,

А курені килимами,

Оксамитом крити!»

Вилітали запорожці

На лан жито жати;

Жито жали, в копи клали,

Гуртом заспівали:

«Слава тобі, Гамалію,

На ввесь світ великий,

На ввесь світ великий,

На всю Україну,

Що не дав ти товариству

Згинуть на чужині».

 

Пливуть співаючи; пливе

Позад завзятий Гамалія:

Орел орлят мов стереже;

Із Дарданеллів вітер віє,

А не женеться Візантія:

Вона боїться, щоб Чернець122

Не засвітив Галату123 знову,

Або гетьман Іван Підкова

Не кликнув в море на ралець.124

Пливуть собі, а із-за хвилі

Сонце хвилю червонить;

Перед ними море миле

Гомонить та клекотить.

Гамаліє, вітер віє,

Ось-ось наше море!..

І сховалися за хвилі -

За рожеві гори.

 

[Жовтень - перша половина листопада 1842]

 

ТРИЗНА 125

 

 

На память 9-го ноября 1843 года.

Княжне Варваре Николаевне Репниной

 

 

ПОСВЯЩЕНИЕ

 

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар господний, вдохнвенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!..

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил.

 

Яготин, 11 ноября 1843

 

 

Души ваши очистивше в послушании истины духом, в братолюбии нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите прилежно: порождени не от семени нетленна, но не нетленна, словом живаго бога и пребывающаго во веки. Зане всяка плоть, яко трава, и всяка слава человеча, яко цвет травный: изсше трава, и цвет ея отпаде. Глагол же господень пребывает во веки. Се же есть глагол, благовествованный в вас.

 

Соборное послание первое

святаго апостола Петра, I, 22, 25

 

 

Двенадцать приборов на круглом столе,

Двенадцать бокалов высоких стоят;

И час уж проходит,

Никто не приходит;

Должно быть, друзьями

Забыты они.

Они не забыты,- в урочную пору,

Обет исполняя, друзья собрались,

И вечную память пропели собором,

Отправили тризну - и все разошлись.

Двенадцать их было; все молоды были,

Прекрасны и сильны; в прошедшем году

Наилучшего друга они схоронили

И другу поминки в тот день учредили,

Пока на свиданье к нему не сойдут.

«Счастливое братство! Единство любови

Почтили вы свято на грешной земле;

Сходитеся, други, как ныне сошлись,

Сходитеся долго и песнею новой

Воспойте свободу на рабской земле!»

Благословен твой малый путь,

Пришлец убогий, неизвестный!

 

Ты силой господа чудесной

Возмог в сердца людей вдохнуть

Огонь любви, огонь небесный.

Благословен! Ты божью волю

Короткой жизнью освятил;

В юдоли рабства радость воли

Безмолвно ты провозгласил.

Когда брат брата алчет крови -

Ты сочетал любовь в чужих;

Свободу людям - в братстве их

Ты проявил великим словом:

Ты миру мир благовестил;

И, отходя, благословил

Свободу мысли, дух любови!

Душа избранная, зачем

Ты мало так у нас гостила?

Тебе здесь тесно, трудно было!

Но ты любила здешний плен,