Жиль Леруа - Пісня Алабами

ми чвалали вулицею, захаращеною сміттям. Різники тарганили на плечах блідо-червоні туші, від яких тхнуло холодом і смертю, у забігайлівках стояв дух тирси, якою посипали кахляну долівку, а хатні прибиральниці, вихлюпнувши відра з гострим запахом хлору, здавалося, проводили поглядами ноги перехожих і хвости безпритульних псів. Скотт пробурмотів разюче правдиві слова: «Нещасні ці передмістя… Тут саме лихо». Я притулилася до нього й поцілувала його просто в уста, забувши про бридкий дух у нього з рота. Часом я так його кохала!

Ми жили наче у світляній кулі, в ореолі, що оточував нас покотьолом і рухався разом із нами. У такі хвилини ми були вічні.

*

Учора вночі ми так реготались і вечеряли в такому доброму гуморі, у такому гарному товаристві, і треба було танцювати…

На жаль, мої балетні сатинові черевички були у крові й геть стоптані. Така вже доля в мене, тож танцям настав край. Дехто казав, що я цього і домагалася, що сама хотіла цього і врешті сама себе звела унівеч. Ото вже йолопи!

Згадуються мені ті ночі в таборі Шерідан, коли я танцювала, аж ніг уже своїх не чула від човгання підошов по долівці танцювального майданчика. І тоді я скидала черевички й танцювала далі босоніж. Літуни аплодували, механіки, радисти і штурмани теж плескали в долоні. Спідниця моя розвівалася, пальцями і гримасами я реагувала на ті незрозумілі знаки, що подавали їх мені хлопці. Я була юною лярвою, була молоденькою хвойдочкою з Монтгомері, міс Алабамою казарм і в'язниць. Та нічого про те не знала тоді.

Хто може ухвалити мені вирок? Хто скаже, що недобре бути в чоловічих обіймах, у лагідних обіймах молодого хлопчини, такого ніжного, такого поважного юнака, що йде на ту прокляту, безглузду війну? Так мені кортить повбивати їх, оцих нестерпних людей із хрипкими голосами, цих бевзів, що зустрічаються в метро й паризьких кублах, цих крикунів у дорогому вбранні й макіяжі. їхня фізична потворність — це відображення нашої моральної ницості.

— Треба більше наполегливості, — каже Любов. — Я звикла мати справу з людьми, що всім пожертвували задля перекладини і дзеркала. Праця — це і є мистецтво, хоч вам це здається профанацією, та це все-таки правда, сумна й гірка правда. Люба моя, нема ні краси, ні таланту, ні долі, є тільки оця жахлива, безнастанна праця, коли з тебе дзюрком цебенить піт, коли ти стогнеш, благаєш сама себе припинити цю муку, аж усе воно обертається врешті мистецтвом. За умови, що забудеш про дзеркало.

Як ви будете танцювати? Ноги ваші такі тендітні, біля ступні вони тонкі, як моє зап'ястя. І від ступні до коліна у вас тільки кістки — ніяких м'язів, навіть литки не видно. Ваші ноги атрофувалися, дитинко. Що дужче ви наполягаєте на своєму, то швидше рухаєтеся назустріч облудним надіям.

Якщо це так, то я вдвічі старанніше візьмуся до праці. І поріжу всі світлини, де знята на повний зріст, щоб ніхто більше не побачив тих моїх ніг-патиків.

Настала ніч. Я сиджу в темряві на бульварі Батіньоль, на тій лавочці, де чутно, як пахнуть каштани, і видно кінотеатр «Пате-Кліші», та це й не кіно, і не театр ніякий. Це прегарний корабель, його скляний ніс виходить на майдан і намагається промкнутися на вулицю Ром, щоб сягнути вокзалу Сен-Лазар. Часом увечері я виходжу зі студії така зморена, що не хочу нікого бачити. Тоді я сідаю на цій лаві на бульварі Батіньоль і милуюся кінотеатром-кораблем, аж забуваю про час. Думаю собі, чи бачила я ще десь таку гарну кам'яницю чи радше монумент, як по правді вже казати, — такий витончений, гордовитий, а його скляні стіни мерехтять тисячами відблисків.

…Як мерехтять трохи згодом східці в метро, чорний асфальт оздоблений слюдою, і за кожним кроком, за кожною сходинкою я помалу спускаюся до перевернутого неба, до темної ночі тунелів, де марно шукаю під склепінням знайоме сузір'я.

Тераса «Ротонди». Я запізнилася, та ніхто нічого не каже мені, усі вони в захваті від Кікі, молодої гарненької хвойди, яка позує вбогим художникам, вона так набралася, що вже видно, як її потягнуть до ліжка. І як можуть чоловіки спати з отакою шматою, не гидуючи тим, що її вже хтось попорав передніше. Це вже геть треба не мати ніякої гордості, щоб заганяти табаку туди, де вже хтось побував, і всцикатися там від збудження. За п'ять годин та Кікі на всю горлянку виспівує в «Жокеї», аж господар забігайлівки затикає їй пельку: неможливо ж танцювати, за її муканням не чутно музики. Права нога в мене страшенно болить, я хочу вже додому, та не можу рушити з місця. Скотт знизує плечима. Він не хоче покидати шинок, щоб вийти надвір і знайти мені таксі.

Він каже, що я ревную, що ця Кікі — натхненниця великих сучасних художників і я нічого не тямлю в її таланті співачки. Скотт каже: «Я забороняю тобі їздити в метро. Ти й поняття не маєш, як там небезпечно, а ще це й непристойно! І годі вже кульгати. На тебе дивитися шкода».

Не пам'ятаю вже, як ми опинилися в барі «Лютеція», а ще менше пам'ятаю, як їхали лімузином перського шаха, і Скотт волав, почервонівши від збудження і щасливий немов хлопчак: «Він дав мені ключі, Крихітко! Ключі від цього авта!» Я була на задньому сидінні з двома повіями, хлопцем і дівчиною, а попереду сидів Максвелл, який так напився, що благав Скотта пустити його за кермо, і коли лімузин заблукав десь біля Дувра, я почула, як він пробурмотів: