Жиль Леруа - Пісня Алабами

«Слава тобі, Господе». Та на розі вулиці Ріволі лімузин не втрапив у закрут і черконув крилом об кам'яницю, пошкодивши дверцята з боку водія. І тоді я зарепетувала. Гадаю, з мене полізла така лайка, про яку я й не підозрювала раніш. Максвелл сказав:

— Заспокойтеся, Зельдо, ви нічого не вдієте.

А Скотт пробурмотів, дурнувато посміхаючись:

— Ого! Крихітка невдоволена, Крихітка розлютилася.

І тоді я відчула такий біль у нозі, що не змогла навіть вилізти з авта й утекти.

Коло нашого під'їзду Максвелл сказав, що йде собі додому, і звелів тим двом повіям іти разом із ним. Насилу ми вийшли з рипучого ліфта (Скотт знову вийшов перший і придавив мої пальці дверми), не встигли ще й порога переступити, як він накинувся на мене. З якого це дива я обзиваю його прилюдно такими словами? Та ще й у присутності видавця? Шах нехай чує що завгодно, на нього начхати, але Максвелл!..

А я:

— Тебе непокоїть, що подумає Максвелл, який, може, найліпшим другом нашим залишається? Стільки разів приводив він тебе п'яного мов чіп додому, стільки разів витягав із шинку, а стільки разів бачив, як ти блюєш! Я не знаю, що робити тепер із тим блягузницьким лімузином. За які гроші ми будемо його лагодити?

Він подався було до мене, та спіткнувся об килим.

— Ох ти ж, лярво… Максвелл мій друг, а не твій… І ніколи твоїм не буде… Макс знає, чого ти варта, не думай!

Він ступнув крок, заточився, утримався на ногах, потім знову спіткнувся об килим, тепер уже двома ногами, — об персидський килим, подумала я, насилу втримавшись від реготу. Я допомогла йому підвестися, ухопивши його попід пахви, він хотів було відіпхнути мене, ударити, та кулаки його були мов два гриби-порхавки. Я відпустила його, і він замахав руками, намагаючись утриматися на ногах, його брезкле лице на мить стало несамовите, немов у хлопчака, а потім споважніло: він повалився додолу, гепнувши простісінько на сраку, і вдарився потилицею об ніжку стола.

І зарепетував зі сльозами в очах:

— Блядюго! Блядюго проклята! Ти спала і з Максом, еге? Та ти всім моїм друзям давала! Щоб вони ненавиділи мене… щоб мене переслідували… лестили мені… обманювали мене!

І я почула свій голос:

— Я ні з ким не спала, Скотте. Ні з ким із твоїх друзів.

Насилу звівшись на ноги, він ухопився за спинку крісла, зміряв мене поглядом, спробував оцінити, як хутчій дістатися до ванни, куди я встигла утекти, кинувся за мною, та ноги його дригоніли й підгиналися немов у бичка на арені, аж він із відчаєм гепнув на кахляну долівку, ударившись підборіддям об край умивальниці. Я кинула йому аптечку і пляшечку з перекисом водню.

— Нарешті в тебе буде шрам, Гуфо, — сказала я йому, — як у кожного справжнього чоловіка, справжнього молодця. Ти зможеш пишатися ним, наче заробив його в бою.

А він простогнав:

— Льюїс… ні. Ти його не загарбаєш. Він мій.

— Гадаю, це ти йому належиш, — відказала я. — То я й лишаю його тобі. Він ніколи не стане моїм другом, будь певен.

Зачиняючи дверцята шафки з ліками, я побачила себе в люстрі. Мені було сто років. Сто років, і нічого тут не вдієш. Літун так далеко. Що я оце накоїла?

*

Лулу прозивала Льюїса О'Телепнем[19].

— До вас, американців, я добре ставлюся, і не лише за те, що ви даєте добрячі чайові, але цього я терпіти не можу. Ох і задавака! Він що, хоче справити на мене враження? А певно! Бачила я таких, та ще й немало: вони завжди намагаються сциконути якомога вище, а цей, повір мені, Зельдо, заплішений дурень. Переповідає фільми, вигадує байки, усі його балачки про вояцьке братерство, про війну, про те, в яких боях він побував — усе воно перебільшення, якщо не вигадки.

Льюїс такий пихатий, такої високої думки про себе. Ось він зневажливо міряє мене поглядом, тримаючи в зубах кубинську сигару, а потім обертається до Скотта і каже з оманливо засмученою, хижою посмішкою:

— Сердешний Фітце, ти одружився з дурепою, істеричкою та ще й хвойдою на додачу.

І цей бравий Фітц, зашарівшись мов хлопчина під час першого причастя, перехиляє чарчину й ковтає ті принизливі слова, наче не він найбільший письменник нашого покоління, а цей О’Телепень, як його прозиває Лулу (насилу стримуюся від реготу), нікчемний стиліст і найгірший американський письменник. Скоттові здається, ніби він потребує Льюїса, його спортивного запалу та його патріотичних вигуків, що буцімто свідчать про його чоловічі поривання й мистецький неспокій, хоча насправді той Льюїс просто вгодований кнур, він висмоктує сюжети, щоб погамувати свою тягу до писанини, висмоктує шляхетну кров обранця, якої йому самому бракує та яку він силкується увілляти у свої наступні романи, нічогісінько не тямлячи в людях, — ні в чоловіках, ні в жінках. Щоб зрозуміти, треба любити. Цей О'Телепень любить лише самого себе, та цього замало, і