Жиль Леруа - Пісня Алабами

балериною, нехай мені дали б змогу побути кумедним дівчам, маленькою прудкою мишкою. У двадцять вісім років уже нема часу. Кепсько, кажуть мені підфарбовані очі Любові. Це мене страшенно засмучує.

— Щовечора після вісімнадцятої години, коли закінчаться уроки.

А я:

— Але ж мені не хочеться бути самій. Я хочу бути з усіма.

А вона каже, затягуючись тією рожево-золотавою цигаркою:

— Завтра я побачу вас саму. Тоді щось будемо вирішувати.

…Фітц скаржиться. Я пізно повертаюся вечорами додому. Мені насилу вистачає сили поїхати на вечерю до Стайнів, Мерфі, Моллоїв, Гульбенкянів, Мелоунів — please, leave me alone[17].

Часом я чую, як смердить від тебе потом, каже він. Часом я забуваю зачесатись у таксі й скидаюся на хвойду, так він каже теж. Йому соромно за мене. Не новина воно, та згодом це просто нестерпно. У вбиральні шинку «Дім» є Лулу, яка допомагає мені «попудритися». Гадаю, її кокаїн мене не бере, та я нюхаю його, бо вона каже, що як я вихилю ще одним духом повну склянку бурбону, то буду здаватися щасливою і пишатимуся собою. Часом мені хочеться не виходити відтіля, а сидіти коло Лулу й дивитися, як клієнти кидають їй дрібняки на тарілочку. Дехто спускається сюди, щоб купити в неї цигарок, інші таємниче кивають їй, і тоді вона виходить, щоб поміняти згорнуту квадратиком банкноту на малесенький пакетик із кокаїном.

Чутно, як чоловіки дзюрять у пісуари, як спускають воду в унітазах, та дзюрчання води в умивальницях не чутно, також не чути, як ковзає мило в їхніх долонях, ані як оддирають вони клапті паперових рушників. А потім вони гладять тебе по щоці за столом, намащують тобі канапку, і ти цілуєш їхні пальці, дякуючи. Скотт напившись, теж завжди забуває помити руки. Мені тоді кортить його вбити.

Коли він укладається в ліжко й напинає на себе простирадло, то смердить мов креветка. І чому вони ніколи не відчувають цього смороду? Якби вони дізналися про це, то зашарілися й вискочили б із ліжка, вони не знали б куди подітися, якби дізналися, що смердять немов креветки. Або ж як італійський сир. Або як труп.

Таж ні, вони не хочуть того знати. Оце найголовніше їхнє завдання, найголовніше діло всього їхнього життя: не звертати уваги на тіло, яким вони хизуються, і гидувати лише собою.

Я заходжу до покою, де Скотт щось пише. Чекаю, аж коли пальці його почнуть затинатися, аж доки клавіші друкарської машини завмруть, а за кілька секунд знову почнуть друкувати. Скоттова спина хилитається у кріслі.

Я майже волаю, допитуючись:

— Чому? Чому я не впізнаю себе на світлинах? Чому я була усміхненим, білявим дівчам, таким пустотливим, таким чемним, із білявими кучериками, наче в ягнятка, а за десять років стала цією жахливою молодицею із квадратною щелепою, чоловічими рисами обличчя і хрипким басом портового докера?

Скотт обертається й міряє мене поглядом.

— Знаєш, Крихітко, як на мене, ти завжди була така.

Мені заборонено казати «бюро» на кімнату, де він пише. Бюро — це для клерків, друкарок, страхових агентів і дітей заможних людей, котрі мають секретарку і велике шкіряне крісло. Він такий самий сноб, як і бідняк, що соромиться своєї вбогості.

Гостям я кажу «його кімната» або «кабінет для праці», та сама подумки прозиваю те приміщення «кімнатою, де тхне». Тютюном, солодкавим духом дорогого алкоголю, яким просякнуті стіни, духом чоловіка, що не стежить за собою, забуває прийняти душ уранці й увечері, не миється у ванні, брудного, занедбаного, гладкого чоловіка, що на все махнув рукою.

Я не шкодую, що самотня: ніколи, ні в готельних номерах, ні на віллах, ні в апартаментах ніхто ніколи й не думав давати мені окрему кімнату. Ох, якби в мене була бодай малесенька комірка, де я могла б писати, то я була б щаслива! Та це не входить до програми Ідеальної Пари, і вже тим паче не фігурує в каталозі Втраченого Покоління, що його так полюбляють самозакохані білі чоловіки.

Якби я могла каструвати Льюїса, то аж не тямилася б від щастя. Одчикрижити б йому ті яєла, що ними він так пишається, наче двома раковими пухлинами. Та, на жаль, нема в мене стола ні для писання, ні операційного, де можна було б одітнути те причандалля. Та й жорстокості бракує. Капосне дівчисько зморилося. Охляло. І незабаром геть зів'яне.

Повертаючись із нічних походеньок, ми часто мусили проїздити бідняцьким Парижем, убогими кварталами з чорними масними бруківками, де брудна вода змішується з попелом, а за фасадами, що наче поїдені лепрою, у темних коридорах і на сходах із хисткими поручнями стоїть затхлий дух капусти й вареної квасолі впереміш із сопухом лайна з убиралень. Того ранку, поки ми ловили таксі, покинувши «Цикаду» (нам уже остогидло тепле шампанське, сидіти поміж Пікассо, що зневажав усіх, балакучим Кокто, красенем Радіґе[18], який думає про щось своє, і трьома вбраними в пір'я принцесами, котрі корчили із себе муз, хоча насправді були просто трьома банківськими рахунками),