Жиль Леруа - Пісня Алабами

або співачкою. Та її батько (мій дід, рабовласник і сенатор) заявив, що воліє радше задушити її власними руками, ніж бачити, як вона голяка співає в борделях. Голяка, так він і сказав. А їй кортіло співати й танцювати. Та її принизили, скували і знівечили.

Щоб і вона когось принижувала і нівечила.

У тітоньки Джулії, якщо увечері вона виступала, у косах завжди була гарденія. Її сестра Аврора, для котрої спів був єдиним пристойним джерелом прибутку, вбирала таку тоненьку сукню, що здавалося, ніби вона зроблена з цигаркового паперу, і єдине, що вона дозволяла собі, це було віяло, оздоблене стразами, — чуттєва розкіш, що завжди мене вражала. Ми з Тал урешті знайшли для себе затишну місцинку позаду шинквасу і спостерігали відтіля за співачками, хоч бачили їх тільки зі спини, видно було гладкі плечі тітоньки й круглясті голі сідниці Аврори під сукнею, а перед ними сиділи чоловіки й аж облизувалися. Якось ми заховалися, щоб, як завжди, потайці тішитися тим забороненим для нас видовищем, аж нас помітили якісь два дядьки. Ох і здивувалися вони!.. Побачивши двох білих дівчат, доньку сенатора й Суддівну, — дітей тих чиновників, що вішали колись ото таких негрів, як вони, — вони почали вигадувати для нас покарання, до яких не додумалися б і поліцаї, якби злапали нас. Певне, вони дуже образилися, бо хильнувши по добрячій чарчині, стали казати, що, мовляв, пора витурити відціля цих двох білих відьмочок, нехай ідуть до своїх татусів-чиновників!

І тоді тітонька кількома словами пояснила мені, що тут відбувається. Мушу зізнатися, мені її слова не сподобалися. Таллулі теж. Адже нам добре було там, за шинквасом, ми слухали музику, танцювали, дуріли, звісно ж, та ніякого лиха в тім не було, нікого не хотіли ми дражнити. Просто прийшли собі потанцювати. Адже танцювати — це не злочин.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Перебуваючи в зеніті слави, Скотт подарував мені велике гарне віяло з блакитного страусячого пір'я, і я берегла його всеньке життя, навіть під час перебування у клініках. Віяло завжди було зі мною, воно лежало на дні валізи, хоч я й не користувалася ним більше.

*

У паризькому транспорті, у шинках, у нічних клубах я бачу чимало муринів (їх тут прозивають «кольорові», точнісінько як казала ота алабамська шляхта, що до неї я належу), і ті мурини ходять собі, де хочуть, ніхто не відокремлює їх од білих, вони лагідно всміхаються, і хоч вони дуже охайні, набагато охайніші від наших негрів, та мені часом стає страшенно ніяково, коли вони розстібають піджаки або закачують рукави своїх бездоганно білих сорочок, адже на думку мені спадає тітонька Джулія, моя няня… утім, не зовсім і вона, а її менший син, такий лагідний, такий вихований, він працював у стайні й підсаджував мене, як була я ще маленька, на поні-аппалуза[16]. Часом я випускала з рук повід і падала йому на руки. І знала я, що це недобре… недобре падати йому на руки… але так добре мені було… тим-то й добре було, що недобре ото таке робити… Принаймні мені так здається.

Сьогодні я згадую того поні, у нього була біла шкура, поцяткована чорними плямками, наче ляпками китайської туші, і той поні, що здавався мені  здоровезною конякою, хотів наче щось сказати нам.

Того дня 1920 року, коли я залишала рідну домівку і Скотт приїхав, щоб повезти мене на вокзал, — мій принц приїхав по мене на білому коні, — матінка моя підозріливо й з огидою окинула мене оком. Аж угледіла гарденію в косах, яку заплела мені тітонька Джулія, і сказала: «Оттак-пак… Тобі бракує тільки негритянської зачіски».

Танцювати

Майдан Кліші. Я стільки часу збула на перекладині й на пуантах, що ноги мої аж кровлять, а проміжжя болить від розтяжок. Любов каже, що я несамовита, а потім регочеться, тримаючи в руці цигарку з рожевим кінчиком, з тих, які пощастило якимось дивом вивезти з Росії. Виходячи на бульвар, щоб зловити таксі, я накульгую, ноги аж горять, шкандибаю мов та качка. Водій довго вагався, перш ніж узяти мене, бо я видалася йому причинуватою або ж небезпечною. Врешті він сказав, посміхаючись:

— Побачивши, як ви ото шкандибаєте, я подумав, ви вагітна й у вас зараз відійдуть води на задньому сидінні. То ви танцівниця? І в якому шинку?

Мені хотілося стати балериною.

— У тридцять років не починають танцювати, — каже мені Любов, та я кладу перед нею чималий жмут банкнотів.

— Мені двадцять сім років, пані. І я танцювала до шістнадцяти років.

Вона знизує плечима й затягується цигаркою з рожевим кінчиком.

— Тоді навряд чи потрібна вам я.

Мені хотілося, щоб мені дали час. Перш ніж стати зіркою, перш ніж зробитися