Жиль Леруа - Пісня Алабами

Спроби пояснити життя нічого не пояснюють.

Що більше розповідаю я молодому лікареві в Гайлендській лікарні, то дужче упевнююся в тому, що йому бракує розуму збагнути все це. Стільки тих лікарів було вже в мене! («Щонайменше зі сто!» — каже Скотт, і я чую, як він підраховує, скільки грошенят їм вивалив).

Цей лікар молодий, лагідний, очі його барви морської хвилі, і вони не намагаються пронизати мене, не дивляться на мене з підозрою.

Упродовж тринадцяти місяців мого життя — це мало, та зараз видається, наче аж забагато, — я мусила ховатися, щоб писати. Мені був тридцять один рік. Я скорилася пануванню і перед перевагою мого ревнивого чоловіка, невротика і пропащої людини. І терпіла його, аж це вже стало геть нестерпно.

А потім, упродовж десяти років, мені довелося побувати у двадцятьох клініках на двох континентах, аж цей молодий лікар сказав мені: «Я вам вірю».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

П'яненький Скотт полюбляв дзюрити в умивальницю. Часом він не потрапляв у неї. Уранці на кахлях видно було засохлі краплі сечі й жовті патьоки на порцеляні. Хіба я у звіринці живу? Невже слава потрібна задля того, щоб опинитися у звіринці? Проте ми домовилися (принаймні пообіцяли одне одному) робити все, щоб у нашому житті було більше чистоти. Гадаю, я втратила мого чоловіка. Колись він був охайний, ретельний, а тепер від нього тхне, він увесь час бурчить, а попід очима в нього темні кружала. Він більше не відчуває, що в нього страшенно смердить із рота. Він уже звик до того, що потроху занепадає. І йому навіть подобається. А, може, це вже кінець?

Люди теж це помічають: вони кажуть, що Скотт дуже постарів, що він погладшав, і став брезклий від пияцтва. Та що вони знають, ці йолопи? Йому шкодить писанина, романи він рідко пише, зате плодить численні тексти, щоб заробити грошенят. Проте шкодить вона й мені. Писати для літераторів означає довго розмовляти із самими собою, це наче сповідь своєму духівникові (пам'ятаю пресвітера із собору Святого Патрика, цього нудного католицького попа, що тхнув смаженою картоплею, а мені аж недобре було від запаху тубероз і лампадної олії, ті запахи перемішалися з духом топкого сала, у мене голова пішла обертом, оце кухня, подумала я собі, убивче поєднання, а потім я зомліла і повалилася на чорно-білу кахляну долівку), а, загалом, писати для них — це все одно, що лягти на канапу перед паном Фройдом чи перед його донькою.

Та все це дурня: писати означає відразу ж переходити до серйозних речей, опускатись у самісіньке пекло, горіти в полум'ї, часом навіть радіти від того, що тебе б'є розрядами в тисячі вольт.

Це було вчора, на вулиці Флерю, у Стайнів.

Льюїс заявив:

— Писати — означає боксувати з колегами по перу, хоч живими, хоч мертвими.

Усі зааплодували, загомоніли, а Скотт просто-таки очима його пожирав, такого сумного і привабливого заразом.

— Ох і бевзень, — пробурмотів Рене. — І це нове покоління американських письменників?

— Він не глибший од миски для миття ніг, — заявив Коконю французькою, та ще й досить голосно, аж усі почули його. — Ходімо, Зельдо, туди, де боксують справжні чоловіки.

Зневажливо усміхаючись, Скотт дивився, як я йду з ними відтіля. Потім обернувся і глянув сльозливим поглядом на велета у розстебнутій сорочці, який давно вже його зневажав. Проте Скотт не знав цього. Він хотів любити цього чоловіка, шанувати його, хоч який той чоловік був недобрий і підступний.

Нітрохи не зазіхаю я на те, щоб він любив мене, як ото свого батька, та часом думаю собі, чи любив він мене дужче, ніж Льюїса, Вільсона чи Бішопа. Оте несамовите бажання владати мною, чи було воно тим, що зветься словом «кохання»? Ніколи не дивився він на мене так віддано й палко, як на Льюїса тієї ночі. У його розширених зіницях танцювало полум'я. У пам'ятку мені тільки інші його очі: кольору блідо-зелених квітів, витончені, майже прозорі, з білими спалахами алкоголю. А які раптові почуття ховались у тому полум'ї в його чорних зіницях? Я й досі запитую себе про це. І ніколи не перестану.

Я не знала моєї матінки, коли вона ще була мов квітка (постаріла вона і стала гладка, а груди її зів'яли, коли я народилася), та на світлині, де вона знята у двадцятирічному віці, Мінні має досить спокусливий вигляд: молочно-біла шкіра, блакитні очі з відтінком порцеляни, і майже орлиний ніс. Достатньо шляхетна, щоб носити корсет, довгі біляві коси англосаксонки, та ще й прізвище, що дісталося від перших поселенців у Америці.

Моя бідолашна матінка ніколи не була зразком американської жінки: замолоду вона мріяла стати акторкою