Жиль Леруа - Пісня Алабами

на світі, та ще й наймолодшого поміж ними — йому було всього двадцять дев'ять років. А я у двадцять шість років уже змарніла, стала, сказати б, його шматою, його цуциком. Скотт насилу глянув на мене блакитно-зеленими очима, що скидалися на холодний джин у його келисі.

— Ти наче лускою вся вкрита, — пробурмотів він. — Про це треба написати.

Я була немов уві сні, була немов п'яна.

— Я так кохаю тебе, Скотте. Не сирена я. І ніяких чарів тут нема. Тільки моє кохання до тебе, Гуфо.

— Це слова. Ніхто їм не повірить. — І він докинув, регочучи: — Та й не про сирену я казав. Про гадюку. Ти мерзенна.

І тоді мені спало на думку те, що радив мені Жозан останнім часом: «Скажи йому, що він рогоносець. І тоді він відпустить тебе». Аж ні, хоч і рогоносець, та вважає він мене своєю жінкою — і якщо не жадає мене, то принаймні мною володіє.

Либонь, ми були незвичайні люди. Утративши мене, він раптом запрагнув мене повернути. Скотт робив усе як романіст: покаравши мене, він вирішив мене перевиховати.

І обрав найповажніших психіатрів. Отож будемо й далі поміж знаменитостями.

*

У Гертруди Стайн бувало чимало телепнів. Той клятий задавака Льюїс уже зіпсував вечір, прочитавши свої оповідання, яким аплодувало лише декілька французів, що ні слова не второпали з тієї писанини. Я рятувалася з Рене. Як по правді, я волію танцювати в «Ля Ревю Негр», у «Полідорі», у «Ля Куполь»… Рене — це молодий і не дуже мужній поет (у Скотта він викликає огиду), він живе з Коконю, запеклим гейком, та, як на мене, дуже непоганим художником. Вони водять мене шинками Правого берега, барами збоченців на Монмартрі та на Єлисейських полях, де я почуваюся не так і кепсько, як подумати, а також — я так полюбляю їх, — ми ходимо на космополітичні балі, де всі обличчя бліді або чорні, або смагляві од засмаги. Скотт давно вже не танцює, ні зі мною, ні з іншими людьми. Танцювальні майданчики йому набридли, його лякають ці червоні стіни і блакитні чи помаранчеві лампи, він терпіти не може звуків танго, що передують джазові. А я почуваюся там дуже дивно, так, наче опинилась удома: очі мої заспокоюються від того приглушеного світла, музика мене збуджує, ті нічні клуби нагадують мені мангеттенські шинки, надто ж один ресторан біля затоки Алабами, де щовечора тітонька Джулія зі своєю сестрою співали в оточенні п'яних і войовничих дядьків. Ми з Таллулою сідали на велосипеди та їхали послухати, як вони співають, біля перегородки, що відокремлює шинок від танцювального майданчика. І ми робили, як і вони: замкнені надворі, цілі години танцювали без упину, аж сукні задиралися до пояса.

Коконю регоче, коли здоровецькі лобуряки, либонь, повії, труться об нього під час танців або підіймають його вгору, часом вони зникають у приміщеннях, куди заборонено заходити жінкам, у кімнатах для курців, кажуть вони, і Коконю виходить звідти червоний мов буряк, з дурнуватою усмішкою і скляним поглядом чоловіка, якого допіру добряче попорали.

— Чудернацьке місто, цей Париж, правда? — шепоче він мені на вухо. — Таке враження, наче всі гейки, усі лесбійки, усі американські негри обрали його собі притулком. Ні заборон, ні умовностей тут.

— Тоді, Коко, поясни мені, чому я не маю права курити?

Коконю регоче, і мені стає трохи ніяково. У тому горловому реготі більше смутку, ніж радості.

Рене розповідає мені про ще химерніші речі. І враження таке, наче ти міняєш орбіту. Міняєш траєкторію й опиняєшся далеко, набагато далі, аніж дозволяє цей світ. Каже, що самогубство — пречудовий учинок, помираєш собі поміж білих камелій і декількох ваз із фіалками: на білих простирадлах кров здається червоною, наче пелюстки маку. Так подобаються мені ці чоловіки, так до смаку мені їхні марення. І чому я не чоловік? Так легко можна було б утілити мою любов до чоловіків! Я відрізняюся від них. Тендітна, кажуть вони. Паливода, кажуть. So weird[15]…

— Камелія — символ моєї батьківщини, — кажу я. — Штату, що про нього ви й не чули, — він у самісінькій сраці світу. Алабама зветься.

— То я приїду покінчити з життям до вас. Туди, до Алабами.

Частина третя
Після свята

«Пацієнтка постійно перебуває у тривожному стані, знесилена вправами у середовищі фахових танцівниць. Відзначається гострими реакціями, кілька спроб самогубства, яким вчасно завадили».

Професор Клод, мальмезонський психіатр Страуси
1940