Жиль Леруа - Пісня Алабами

не почуваєш за собою, ні моральних обов'язків, то, гадаю, такий стан справ полегшить тобі життя: ти позбудешся тих обов'язків, які виконують усі порядні батьки. Я обиратиму няньок, слуг, вихователів, школи, місця для вакацій і, звісно ж, час для них».

Я була така квола, що скорилася. Та й який адвокат захистив би мене? І до кого звертатися? Певно ж, не до Судді: ми були за тисячі кілометрів, поміж нами лежав океан, і я подумала собі, що та відстань дала їм змогу уникнути скандалу, тому мої батько з матінкою могли просто не впоратися зі Скоттом.

Патті я втратила назавжди. Після того випадку в Барселоні, — тієї жорстокої сцени, що лишилася для мене, хоч як це парадоксально, щасливим спогадом, — вона швидко дійшла до висновку: тільки батько потрібен їй щодня, адже він утримує дім і орудує коштами, він славетний і його любить публіка (може, воно й неправда, та діти сприймають лише ознаки любові або нелюбові, а не розчарування й досади), він дбав про неї, а я була невдахою, дурнуватою молодицею, яка шаленіла за морфіном, щезала на цілі місяці чи й роки, бо мене запроторювали до клініки, а потім з'являлася лише задля того, аби принести в дім полум'я мого шалу.

*
1940, квітень

Я покинула Гайлендську лікарню й повернулася до Монтгомері, до матері, до того будинку на вулиці Сейр, 322, що дістався їй у спадок. Це називається повернутися до свого коріння. Або ж іще гірше: повернутися в дитинство. Там була невеличка хатина, трохи оподаль від материного дому. Отам і хотіла я жити, самотня, спокійна і скромна. Принаймні тут ніхто не змушуватиме мене їсти тричі за день. Я так погладшала, стала мов корова, що навіть у люстро не дивлюся: обличчя моє зробилося тлусте, підборіддя тяжке, а очі позападали і сховалися в очницях. Я стала гладка, бо не рухалася, мене напихали нейролептиками, і тепер я сама себе ненавиджу. Вони завдали мені фатального удару інсуліновим шоком[14].

Ніколи ще не була я така нікчемна, як під час отієї інсулінової терапії. Мене труїли ліками, упорскували цукор у вени й запихали його до рота… а потім від інсулінових шоків я западала в кому. Я не певна, чи бодай раз дійшла до тями за ті три місяці цукрової терапії, коли я набрала двадцять кілограмів.

(Боже милий… як щось існує там, над моєю головою, якась найвища інстанція, то нехай вона позбавить мене цих благочинних тортур!)

Патті сказала, що не варто звертати на це увагу, бо передніше я була страшенно худа. Еге ж, не варто! Я відчуваю що втратила всю мою снагу, не лише фізичну, а й розумову. Тепер ув'язнено мене в подвійних мурах — у своїй кімнаті й за грубою обслоною тлущу.

Із вікна я бачу літаки, що літають туди-сюди над полями, розсіваючи то жовте, то якесь блакитне, залежно від того, яку живність треба знищити. Мені тоскно. Чому Скотт захотів порятувати мене, чому він ув'язнив мене саме тоді, коли я вже почала марніти й пелюстки мої опали? Адже я могла б лишитися із Жозом. Я народила б йому двох діток, сина, якого звали б Монтгомері, і доньку, Алабаму. Ми звели б хатку на пляжі, і я малювала б там, адже його дужі обійми були б найліпшим місцем на світі для того, щоб малювати. На нього я могла б розраховувати.

Скотта я не можу навіть ненавидіти. Тепер я дивлюся на нього, немов на десятирічного хлопчика. Надто вже люблю його, щоб казати, якого лиха він завдав мені.

Ми із Мінні давно вже не балакаємо. Її відсутність під час мого вінчання, смерть Судді, а потім і самогубство Ентоні-молодшого — тепер ми розуміємо одна одну без слів. Ми разом пораємося в садку. Матінка вдає досвідченого садівника, показує мені, як поводитися із живцями й щеплювати їх. Частенько мені доводиться кидати працю, бо пополудні я стомлююся: управлятись я вже покинула, а нейролептики та інша трутизна, та ще постійне сидіння в чотирьох стінах, геть зруйнували моє тіло, воно вже не підкоряється мені. Мінні вже ось вісімдесят незабаром буде, а вона часом така весела, аж мені заздрісно. Коли вона бачить, що я блідну й заточуюся, знесилившись, вона садовить мене під дашком біля вхідних дверей або в затінку під деревом, і ми мовчки п'ємо холодний чай. Не балакаємо ми про Френсіса і його каліфорнійську коханку, ані про мою писанину чи про мої картини, і дуже рідко про Патті, яка навчається в університеті дуже далеко від нас.

«Далі, ніж дозволяє цей світ»
1926

Убравшись учора у вузьку просту сукню, гаптовану блискітками, що так гарно мерехтіли у вогнях готелю «Рітц», я вважала себе такою бажаною, такою любою, — ох і дурепа! Я була дружиною найславетнішого письменника