Жиль Леруа - Пісня Алабами

крові. І близенько біля мене, зіщулившись, затуливши обличчя долоньками, сидить Патті, якій усього чотири роки. Моя дитина, яка притуляється до мене. Дитина, що ховає личко в мене на грудях, просить у мене допомоги. Я насилу відриваю її від себе, бачу її сльози, бачу, як відпливає кров од її золотавого коханого личка, аж вона зводиться на ноги й заточується, кидає на Льюїса й батька погляд пораненого звіряти, а потім, зомлівши, падає простісінько з моїх рук на східці, наче мертва.

Тієї днини коня принесли у жертву, щоб варвари здобули своє. І вони здобули його удвічі: після нескінченної агонії коня повезли на возі ганебно червоним піском, а тепер юрба мала право споглядати страту бугая-злочинця, побачити, як довгими цівками цебенить і його кров. Бідолашний кінь іржав і хвицався, очі його рогом лізли від жаху, бо він нічого не тямив, а задерті до неба ноги благали про порозуміння, а ще одному злочинцю, бичкові, застромили шпичку поміж лопатки, таку довгу, що вона хилиталася і він заточувався на ногах, та знову кидався в бій (адже то був такий бій, не так собі), і коли юрма на лавах побачила, як він повалився на коліна і склав зброю, то вона аж заволала з утіхи. Грабарі порозстібали ширіньки, Молодиці поздирали свої плащі й накинулися на їхні смердючі табаки, бо того дня Господнього їм дозволялося причащатися. І поки вони смакували Тіло Христове і Батьківське Сім'я, їхні перелякані Дітваки шукали вихід і чекали нову різанину, ще одне блядство, і все оце зборисько смоктало, базікало, навчалося, а недорізаний негідник бугай спливав кривлею на арені і квилив немов телятко. І ніхто й не плюнув у бік цього провісника смерті, такого небезпечного колись, аж його прозвали Дияволом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Знайте, лікарю, що корида розпочинається відразу ж після відправи. Вони навіть не скидають свого святешнього вбрання, просто перехоплять що-небудь дорогою та й біжать до арени, щоб подивитися, як цебенітиме кров. Як цебенітиме вона і як випадатимуть тельбухи».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я стала матір'ю своєї доньки. Доньки, яка тягнеться лише до батька. Той день закарбувався в незаплямовано-порожньому календарі багатьох років знедоленості. Я почувалася, наче я померла, позбулася життя, та враз дужа зробилася. «Свинюко ти, — сказала я Льюїсові. — Гадюко проклята з гадючого кубла. Щоб ноги твоєї не було в мене вдома. Згинь, а то я задушу тебе голіруч!» Я взяла Патті на руки, і ми почали спускатися сходами до виходу. Я пхала у тлусті спини, копала по варикозних ногах. Якщо хтось огризався, я наступала йому на ногу, вигукуючи ті слова іспанською, які знала: «Mierda de puta», або ж навпаки: «Puta de mierda»[13], інших я не знала. Сонце пекло мені в потилицю, піт заливав очі, у повітрі кружляли чорні порошинки, і здавалося, наче я потрапила у глухий кут.

На оточеному пальмами майдані височів водограй із басейном, і ми з Патті туди залізли простісінько в одязі. Дві вдови грабарів дивилися на нас із альтанки. Вони сміялися, у роті в них було не більше п'яти зубів на двох, та вони всміхалися тими зубами й підбадьорливо махали нам, що, мовляв, так, так, авжеж, сенс життя — це фонтан, а не арена.

Ох, Патті! Твоє ім'я таке промовисте.

*
1924

Коли мене вирвали з Жозових обіймів, найтяжчим покаранням було для мене не публічне приниження. Ох, три місяці я перебувала в порожньому домі, оподаль від усіх, під невсипущим наглядом якоїсь кухарки, в якої очі були немов два цвяхи, забиті в лице, крізь яке виразно проступала маска смерті, а допомагав їй садівник — заледве здіймався галас, він вилазив із кущів мімози чи ломикаменю.

Вона ж таки відмикала мою кімнату вранці, а він замикав мене на ніч…

У тій самоті я писала, моє ув'язнене серце сяк-так підтримувало ще здоровий глузд. Я не знала, що Скотт читає мої зошити, коли я йшла погуляти на берег у супроводі того садівника-охоронця. Він переписував речення, часом запозичував діалоги, деколи крав цілі сторінки й робив із них оповідання, за які добряче заплатять, а потім надсилав їх до Нью-Йорка без мого відома. Та то було ще не все.

Найтяжчою карою став лист, написаний у досить бюрократичному стилі, якого Скотт передав мені через адвоката.

«Учинивши подружню зраду, ти маєш зрозуміти, що втратила материнські права. Я не дозволю жінці з негідною поведінкою, яка просто народила дитину, вирішувати теперішню і майбутню долю нашої доньки. Отож, прошу тебе поводитися скромно і відмовитися від усіх прав на виховання Патриції Френсіс. І оскільки ти ні відповідальності