Андрій Цінцірук - Коло Елу

Одного вечора, коли діти заснули, утомлений Дмитро підійшов до дружини, обняв її й тихо промовив:

– Ти знаєш, а в нас до того ніби й не було дітей…

– Що ти маєш на увазі? – спантеличено запитала жінка.

– От дивися, мені завжди на роботі хлопці розповідали, як важко з малою дитиною, як немовля спати не дає. Я завжди думав, що вони перебільшують, адже ми зі своїми старшими двома не мали жодних проблем. А зараз, коли народилася третя дитина, я вперше відчув, що таке немовля.

Ганна-Софія голосно розсміялася. Та чоловік сердито прикрикнув на неї, щоб не розбудити Олю. Жінка розсміялася ще голосніше й сказала:

– Ти бачиш, як ми її боїмося, – і, стишивши голос до шепоту, жартома додала: – Отже, Оля мала народитися, щоб і ми себе відчули повноцінними батьками.

І вони відчули, вони це відчували постійно. Щойно Оля стала на ноги, з неї не можна було зводити погляду: відвернувся на секунду – щось трапилося: то вона в калюжі, то до гарячої каструлі тягнеться, а то на височезний стіл залізе.

Таким чином дівчинка й зростала. Оля була, як кажуть сьогодні, гіперактивною дитиною. Її гіперактивність стосувалася буквально всього. Наприклад, читати Оля почала в чотири роки. Не раз батьки спостерігали, як маленька донька підходила до книжкової шафи, навмання витягала будь-яку книгу, перевальцем прямувала до письмового столу, сідала за нього й читала. У той момент її не було чутно годинами. Дівчинка читала все, що траплялося на очі.

Одного разу Дмитро покликав дружину й тихенько привів її до столу, за яким сиділа донька. Ганна-Софія уважно прочитала назву книги, що лежала перед дитиною, й остовпіла. Ольга уважно маленьким пальчиком водила по сторінці медичної енциклопедії. Не стримавшись, жінка тихенько засміялася. Ольга почула смішок, повернулася до батьків, окинула їх дорослим поглядом, повільно підвелася, згорнула книгу й безапеляційно заявила:

– Я йду на прогулянку.

Дмитро приречено поплентався за нею надвір.

Час минав, Остап із відзнакою закінчив школу. Хлопець оголосив, що вступатиме у військове училище. Хоче бути офіцером і захищати Батьківщину. Навчатиметься в Одесі, щоб бути самостійним. Батьки не заперечували. Лише Дмитро чи то з докором, чи із сумом тихенько кинув:

– Так, сину, я свого часу також ішов захищати свою Батьківщину.

Батьки попрощались із сином; що могли, дали хлопцеві в дорогу, і Остап вирушив у самостійне життя.

Син спочатку надсилав по кілька листів на тиждень. Жалівся матері, що трохи важко. Та з часом, коли звик на новому місці, звістки стали рідшими гостями в їхній квартирі. Щоправда, упродовж навчання писав листи кожні два тижні.

Віруся також училася добре. Дівчина не завдавала турбот батькам. Учителі її хвалили, сусіди не оминали сказати, яка добра й спокійна дитина, скоса поглядаючи на молодшу Олю.

Настав час, і молодша донька пішла в перший клас. Ганна-Софія й Дмитро хвилювалися, як ніколи раніше. Але Оля відразу взялася за науку. Звичайно, час від часу траплялись якісь інциденти, проте рідко.

Зрештою діти дорослішали. Остап закінчив військове училище й був відряджений у Забайкальський округ. За радянського часу надзвичайно дивно відбувався розподіл після навчання. Система робила все для того, щоб переміщати людей, родини, нації, направляючи їх з одного місця в інше. Росіян присилали сюди, в Україну, українців – у Росію, Казахстан. Насамперед це стосувалося вихідців із Західної України.

Батьки намагалися поговорити із сином щодо розподілу під час короткої відпустки перед «вступлением в должность», та намарне. Остап торочив, що йому виказали велику довіру й призначили на відповідальну посаду. Яку саме, він не казав. Батько жартував, що це військова таємниця.

Отож, погостювавши кілька днів у батьків, лейтенант Остап Дмитрович вирушив у далеку дорогу на Забайкалля. Прибувши в округ, одразу ж написав, що влаштувався добре. Надалі писав регулярно, але рідше – раз на місяць.

Віруся закінчила школу й вступила в університет на хімічний факультет. Вона давно бачила себе вчителем.

Ольга переходила з класу в клас. І чим дорослішою вона ставала, тим більше турбувала батьків. Не успішністю, звичайно: вчилася вона відмінно.

Якось, коли Олі не було вдома, між подружжям відбулася доволі дивна розмова. У цей день Дмитро прийшов трохи швидше з роботи і, повечерявши, запитав у дружини:

– І що там, як наші дівчатка?

– Усе добре. У Вірусі вже практика в школі. Їй подобається. Це дуже добре, бо я хвилювалася, чи дасть вона собі раду з дітьми, бо наука й пробірки – це одне, а вчити дітей – інше. Але нічого, каже, що їй подобається викладання.

– Як Ольга? – чоловік спеціально назвав її Ольгою, а не Олею.

Отже, судячи з Дмитрового тону, розмова мала бути серйозною.

– У неї взагалі все добре, – при цих словах Ганна-Софія вийшла з кухні.

Дмитро трохи спантеличено дивився їй услід. Дружина повернулась із якимось зошитом у руках.

– Подивись у її щоденник, – передала вона чоловікові щоденник.

Дмитро акуратно, немов чекав якогось вибуху, розгорнув щоденник на тій сторінці, де була закладка. Сторінка була майже вся списана червоним чорнилом. За три дні тижня донька отримала дев’ять п’ятірок і три зауваження за поведінку.