Андрій Цінцірук - Коло Елу

Остапом мала бути непростою. Дмитро міг просто не витримати й зірватися. Звичайно, він ніколи й пальцем не торкнувся б сина, але прикрикнути міг. А крик навряд чи сприяв би кращому розумінню. Та, схоже, чоловік зрозумів її сам. Пообідавши, підвівся з-за столу, підійшов до дружини, поцілував у щоку і, підбадьорюючи, потиснув лікоть.

– Усе, дякую за обід, – промовив він, виходячи з кухні. – Іду будити манюню, і ми пішли на прогулянку.

Ганна-Софія взялася мити посуд. Остап узяв у руки рушник. Певний час вони мовчали, і, лише коли скрипнули двері, зачинившись за батьком та Вірусею, Остап запитав:

– Мамо, про що будемо розмовляти?

Ганна-Софія ще трохи помовчала, думаючи, як правильно розпочати розмову.

– Сину, ти знаєш, як ми з батьком пишаємося тобою? – промовила мати. – Ти дуже добре вчишся, у школі всі тебе хвалять. Єдине, що нам не подобається, – твоє захоплення комсомолом і тими всіма їхніми справами.

– Їхніми? – здивовано перепитав син. – А ми що, не тут живемо? Хіба, як ви кажете, мамо, не вони дають нам усе: і освіту, і медицину?

І він почав говорити тими добре завченими фразами, які в школі вкорінювали в його свідомість упродовж тривалих років. Ганна-Софія не перебивала сина, але майже не слухала його. У жінки чомусь невчасно виникло запитання, хоча ні, мабуть, саме в цей момент воно й мало з’явитися: «Як сказати Остапові про його бабусю Ольгу та дядька Володимира?»

– Мамо, ти мене не слухаєш? – мов зі сну вихопив її голос сина.

– Та ні, слухаю, – відповіла вона. – А тепер ти послухай мене.

Вона давно вирішила розказати синові про сімейні традиції та членів родини.

– Тепер я тобі дещо розповім, а ти сам зробиш висновок. Але якщо стоятимеш на своєму, усе, що я скажу, забудеш назавжди.

– Звичайно, мамо, – Остап пригорнувся до неї, – ти ж знаєш, як я всіх вас люблю.

І вона почала розказувати. Говорила довго. Згадала все. Як переслідували Ольгу, як загинули Дмитрові батьки, ким насправді був його дядько Володимир. Розповіла про голодомор в Україні 1932–1933 років, як помирали в муках люди, пухли з голоду маленькі діти. Розказала, як потім заарештовували людей, і це були не чужі люди – сусіди та знайомі; розказала вона й про видатного «героя» – товариша майора Барсукова. Усе розповіла. Ця інформація немовби заповнювала кухню чимось темним та страшним. Вона вже майже не бачила обличчя сина. Нарешті зрозуміла, що надворі сутеніло. Але Ганна-Софія та Остап продовжували сидіти в темряві, і син мовчки слухав страшну історію. Єдине, про що не сказала мати синові, – про батька. Тому що не знала, як Остап сприйме почуте. Боялася, що батько й син можуть стати чужими.

Ганна-Софія закінчила розповідь. Остап мовчав. Саме в цей момент почувся шум у коридорі. З прогулянки повернулися Дмитро й Віруся.

– Агов, тут є хтось? – жартома запитав Дмитро. – Можна ми вже зайдемо, а то нам стало холодно й страшно гуляти. Правда, доню?

З коридору долинув веселий сміх Вірусі.

Зрештою розмова нічого не змінила в поведінці Остапа. Він вступив у комсомол, пропадав на шкільних зборах і гордо носив значок ВЛКСМ.

Але життя йде своїм звичаєм, і сталася подія, що знову змінила вже внормований ритм у їхній родині. Народилась Ольга. Це була пізня дитина, яку, якщо чесно, уже ніхто не чекав. Дівчинка одразу ж збурила їхнє спокійне життя.

Та все по порядку. Одного дня Ганна-Софія дізналася, що вагітна. Це дуже збентежило жінку, адже вона відсвяткувала сорокаріччя. Остапові виповнилося п’ятнадцять, і вони з чоловіком не раз жартували, що скоро будуть бавити внуків. У Дмитра була «підступна мрія». Він казав:

– Якщо ми не змогли правильно виховати сина, – маючи на увазі захоплення «коммунистическим будущим», – то внуків ми їм не віддамо, – і чоловік смішно погрожував комусь невідомому кулаком.

Однак, як міркувала Ганна-Софія, плани доведеться стрімко змінювати. Насамперед потрібно було розповісти Дмитрові, що вагітна. Жінка довго вибирала вдалий момент, але врешті просто сказала:

– Я вагітна.

Потрібно було бачити обличчя чоловіка. Таке не забувається ніколи. Звичайно, вона повідомляла йому таку новину вже двічі. Але це було трохи інше. Вони чекали цих моментів. Тішилися, раділи. Але зараз це було неочікувано.

Дмитро замовк, а згодом, усвідомивши почуте, різко кинувся до неї, обхопив її руками та закрутив в обіймах.

– Та це дуже добре!

– Ти справді радий? – спантеличено запитала Ганна-Софія.

– Звичайно. Ще й який радий, – відповів чоловік.

Те, що ця дитина буде відрізнятися від попередніх, Ганна-Софія зрозуміла ще під час вагітності. Якщо двох старших дітей вона виносила, навіть не відчуваючи, то це немовля вимучило жінку. Ольга – а вони із самого початку вирішили назвати дівчинку (якщо народиться дівчинка) на честь тітки Ганни-Софії – не хотіла спокійно сидіти в животі, постійно нагадувала про себе. Важко проходили й пологи. Під час народження дівчинка виходила ногами вперед. Та зрештою дитина народилася здоровою. Ганна-Софія з немовлям повернулася з пологового будинку щасливою.

Але маля було неспокійним. Оля постійно кричала, не хотіла їсти, вимагала, щоб біля неї хтось постійно перебував. До її виховання були залучені всі члени родини – мама, тато, братик і сестричка. Так, мама постійно була з нею, годувала, змінювала пелюшки та колисала, тато прокидався ночами й бавив доньку, щоб утомлена мама трохи відпочила, Остап у вільний час носив дівчинку на руках, Віруся гойдала, співаючи колискових. Їхня спокійна квартира перетворилася