Андрій Цінцірук - Коло Елу

class="book">Ця розмова подіяла на Ганну-Софію краще, ніж будь-які пігулки. Вона зібралася, відігнала смуток і перемістилась із кімнати на кухню, до плити. Почала складати меню й думати, що смачненького приготує для Дмитра й Галі. Адже до неї внук улюблений приїжджає.

Нарешті цей день настав. Із самого ранку у двері подзвонили. Це був його дзвінок. Ганна-Софія могла його вирізнити з-поміж сотні інших. Так натискав на ґудзик дзвінка тільки Дмитро. Старенька швидко підійшла до дверей та відчинила їх. На порозі стояв онук із дружиною.

– Бабуню, привіт! – Дмитро міцно обняв Ганну-Софію. – А от і ми! Усе добре, а ти переживала.

– Доброго ранку, Ганно-Софіє Василівно, – привіталася Галя.

– Швидко заходьте! – Господиня притулилася до стінки, даючи молодятам можливість пройти у квартиру.

Гості завітали в коридор, зачинивши двері. Квартиру наповнив запах диму.

– Швиденько роздягайтесь – і на кухню. У мене все готове, – запрошувала молодих людей господиня.

– Добре, – допомагаючи знімати куртку Галі, відповів Дмитро, – але ми спочатку в душ. Скучили за теплою водичкою.

Гості зачинились у ванній. Ганна-Софія з нетерпінням чекала, поки вони вийдуть. Старенька пішла в коридор і тільки тепер зрозуміла, що запах диму поширювався від Дмитрового й Галиного одягу.

Згодом члени родини довго сиділи в кімнаті за столом. Ганна-Софія уважно розглядала молодят і слухала розповіді про Майдан та людей, про котрих розказував онук. Дмитро із захопленням розказував про події в столиці, про важкі ночі та тривожні дні, про атмосферу, яка панувала на Майдані, про те, що саме об’єднало людей. Дмитро й Галя оповідали, а вона слухала й дивилася на них, насолоджуючись тим, що зараз була разом із ними. Згодом Ганна-Софія часто згадувала цей день і вважала, що це був, мабуть, найщасливіший її день за останні роки.

Згодом Дмитро знову поїхав до Києва. А Галя залишилася у Львові й майже щодня відвідувала її. Вони разом телефонували Дмитрові, а потім довго сиділи, чаювали й обговорювали останні події.

У країні настали буремні часи, новини вражали жорстокістю, страшні лютневі події надзвичайно бентежили Ганну-Софію. Галя вже залишалася ночувати в неї. Вони цілими днями дивилися телевізор, слухали радіо й із нетерпінням чекали дзвінків Дмитра. Ганна-Софія постійно молилася за нього, за всіх людей, які на морозі боронили правду.

Згодом Дмитро повернувся додому, а вже за три місяці в нього почалося довге відрядження. Онук заспокоював її, казав, що їздить по роботі Україною. Та вона знала, так, знала, що це відрядження на схід.

13

На зупинці в трамвай увійшла молода жінка з двома дітьми. Вільних місць було вдосталь, тож, поки мама компостувала квиток, малеча встигла зайняти кілька з них. Та під строгим поглядом матері діти зі сміхом вмостилися в одне сидіння. У вагоні запанувала тиша. Але щойно жінка відвернулася до вікна, як малюки почали вовтузитись і витісняти один одного.

Ганна-Софія всміхнулася. Здавалося, ще так недавно і її діти були такими малими.

Коли народився Остап, вони з чоловіком дуже переживали. Думали, чи дадуть раду, адже залишилися самі на світі. З часом усе владналося. Дмитро працював, а Ганна-Софія виховувала сина. Остап ріс спокійним. Бувало, сусіди заздрісно запитували:

– А що, він у вас ніколи не плаче?

– Та ні, – розгублено відповідала Ганна-Софія, – звичайно ж, плаче й вередує.

– Не знаю, – заперечувала сусідка, – я його ніколи не чую. – Таке враження, що у вас у квартирі немає дитини. Постійно тиша.

Ганна-Софія з вдячністю дивилася на сина. Справді, він майже ніколи не скиглив і не кричав, як інші діти. Інколи, може, щось йому заважало, то попхинькає, але дуже рідко.

Остап ріс здоровим і життєрадісним, тож матері рідко ставала в пригоді її медична освіта. Також він був спокійним та врівноваженим. У школі навчався на «відмінно», завжди брав участь у різноманітних змаганнях, конкурсах, вікторинах. Батьки пишалися сином. Йому не потрібно було нагадувати про уроки. Тож батьки чимдалі менше часу приділяли хлопцеві. А тут іще народилася Віруся. Свою увагу молоде подружжя звернуло на неї. Остап також залюбки бавився з молодшою сестричкою.

Але коли Остапові виповнилося років десять, він навідріз відмовився йти до церкви, аргументуючи це тим, що піонер. Батько намагався переконати сина жартами. Та хлопець і слухати не хотів нічого. Одна така розмова завершилася величезною сваркою, після якої Остап на кілька днів пішов із дому.

А одного дня син прийшов зі школи радісний, мов світився весь.

– Розказуй, що сталося, – запитав батько й сам же жартома відповів: – Мабуть, закохався.

– Ні, – пхикнув Остап, – краще. Мене одного з класу приймають у комсомол. Швидше від усіх. Уявляєте?

– Уявляємо, – відповів батько і якось розгублено подивився на дружину.

Ганна-Софія кивнула головою, заспокоюючи чоловіка, і повела розмову далі:

– Остапчику, синочку, ми, звичайно, за тебе раді. – Та, зробивши доволі велику паузу, продовжила: – Ми всі зараз пообідаємо, а потім батько піде з Вірусею на прогулянку, а ми поговоримо.

– Добре. – Син уже сидів за столом і руками хапав із тарілки ще гарячі вареники.

Родина сіла за стіл. Дмитро їв мовчки й на запитання дружини тільки кивав головою.

«Образився», – подумала жінка.

Та вона знала, що робила. Розмова з