Андрій Цінцірук - Коло Елу

– Оце так колекція, – знизав плечима Дмитро.

– Але оцінки найвищі. – Ганна-Софія сіла поруч із чоловіком та поклала голову йому на плече.

– Про це я також хотів поговорити, – продовжив Дмитро. – Вчиться вона на «відмінно», але якось не так, як Остап із Вірусею. Діти завжди сиділи за уроками. Коли не могли впоратися самі, зверталися за допомогою. Віруся, бувало, сиділа ночами. А ця прийде зі школи, книжки перекладе в портфелі й за читання. Як у дитинстві, читає все підряд. Художні книжки, енциклопедії, довідники. Коли вона вчить уроки?

– Удома вона все перечитала, тож відвідує бібліотеку. А уроки для неї, я так розумію, не проблема.

– Нічого, у старших класах понизить успішність. Там буде складніше.

Та минув рік, за ним другий, нічого не змінилося. Хіба що зауважень червоною ручкою стало менше. Вони майже взагалі зникли. Ольга продовжувала вчитися на «відмінно», майже не приділяючи урокам часу. Лише читала.

Одного разу Ганна-Софія не витримала й накричала на доньку:

– Олю, може б, ти підручники в руки взяла?

Ольга здивовано подивилася на матір, без слів підійшла до портфеля й простягла щоденник. Ганна-Софія його навіть не розгорнула: знала, що там лише п’ятірки, але продовжила розмову:

– Прошу, приділяй трохи часу урокам. Нам із батьком так спокійніше буде.

Наступного дня вона побачила доньку за підручником з геометрії. Далі в руках доньки з’явилася книжка, на палітурці якої було написано «Фізика». Так тривало кілька тижнів, поки одного разу на кухню не забіг збуджений Дмитро й простягнув їй книжку. Ганна-Софія спантеличено поглянула на неї.

– Як ти думаєш, що це? – запитав чоловік.

– Географія, – прочитала жінка на обкладинці.

– А ти почитай цю географію. – Він дав жінці книжку.

Ганна-Софія розгорнула підручник навмання й побачила латинську цифру VI, під якою йшов текст: «Патриция Хольман жила в большом желтом доме, отделенном от улицы узкой полосой газона. Подъезд был освещен фонарем. Я остановил кадиллак…» Так, це явно була не географія. Жінка зірвала коричневу обкладинку. Усередині лежала книга Еріха Марії Ремарка «Три товариші».

Поки Ганна-Софія обмірковувала ситуацію, чоловік швидко загорнув книгу й побіг у кімнату.

– Встиг, – задоволено сказав він, повернувшись. – Вона нічого не помітить.

– І ми нічого їй не скажемо? – здивовано запитала дружина. – Вона ж обманює нас, ховаючи під обкладинки підручників художні книжки.

На кухні на деякий час запанувала тиша. Дмитро обмірковував відповідь.

– Знаєш, це, звичайно, неправильно, але, з другого боку, дитина вчиться, отримує відмінні оцінки. А те, що читає, також добре. І якщо чесно, це одна з тих десяти книг, які я б їй пробачив у будь-якому випадку. Навіть якби вона була двієчницею. Залишимо все як є.

Ганна-Софія цілком погодилася з чоловіком. Їй навіть здалося, що він сказав уголос те, про що вона завжди думала.

Невдовзі батьківський дім полишила Віруся. На останньому курсі університету дівчина вийшла заміж за однокурсника. Зіграли весілля. Батьки Романа – так звали Віриного обранця – жили в невеликому приватному будиночку біля Шевченківського гаю. Тож молодята перебралися до них.

Роман виявився турботливим чоловіком. Віруся була щасливою. В університеті молодята закінчували п’ятий курс. Романа залишили на кафедрі, а донька пішла працювати в школу. За рік у них з’явився первісток. Назвати вирішили Василем на честь прадіда Василя Захаровича. Роман не був проти.

Одного разу, сидячи на кухні, жартома Дмитро сказав:

– Бачиш, які в нас різні діти. Син вибрав складну дорогу. Ольга ще, звичайно, дитина, але, гадаю, її життєвий шлях не буде легким.

– А Віруся? У неї ж усе добре, – сказала дружина.

– Я б сказав не «добре», а «відмінно». Така біографія – просто мрія журналу «Радянська жінка».

І вони обоє розсміялися.

Трамвай зупинився на Пляці Пруса. Ганна-Софія уважно оглядала все навколо. Колись вона працювала неподалік, не раз чекала на цій зупинці трамвай. Зараз пригадалась історія, яка трапилася багато років тому. Жінка, як у кіно, бачила ці події, що відбувалися наприкінці п’ятдесятих років минулого сторіччя. Молода Ганна-Софія під’їхала до цієї зупинки, біля якої зараз перебуває вона, дев’яностолітня жінка. Швидко підвелася із сидіння й вийшла з трамвая. Красива, струнка, зодягнена в голубу сукню у великий білий горошок, з акуратно викладеною «бабетою» на голові. Диктор оголосив наступну зупинку, а жінка ще довго озиралася назад, мов хотіла ще раз поглянути на себе юну й побачити, що там відбувається…

Ганна-Софія ступила на тротуар і не встигла пройти кілька кроків, як до неї звернулася невідома жінка.

– Слава Ісусу Христу, – промовила вона привітання, яке не так часто можна було почути на той час у Львові.

– Слава навіки, – відповіла Ганна-Софія й підійшла до незнайомки.

Жінка мала років шістдесят, охайно одягнута в темно-синю сукню. Хіба що трохи дивно виглядала хустина в неї на голові. Тоді багато жінок старшого віку носили хустки, та в незнайомки вона затуляла майже половину чола.

Жінку звали Марія, і вона шукала лікарню, у якій працювала Ганна-Софія. Тож далі вони пішли разом. По дорозі співрозмовниця скаржилася на різкі болі в животі. Тому, коли жінки прийшли в