Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

— Вчора побував в Арху, — скаже, бува, хтось.

– І як?

— Поспілкувався у вестибюлі з членами клубу й насолодився спеціальним показом «Останнього сміху».

Увійшовши крізь скляні двері, Вітмен і Чарлі опинилися перед стійкою приймальні. Інтер’єр вражав не менше, ніж фасад XVI сторіччя — темні дерев’яні панелі на стінах, фарбовані стелі й велике просторе приміщення створювали враження пишного мисливського будинку. З ефектних стель у неоякобінському стилі звисали люстри. Тут були гарні мальовані панелі в дусі народних мистецтв і ремесел, і прикрашали їх медальйони із зображеннями герцога Арґайла і Джона Нокса. Уздовж коридору тяглася дошка оголошень, повна всіляких об’яв. Далі були фотографії всіх до єдиного членів спільноти, розвішані на стінах уздовж розкішно декорованих дерев’яних сходів на другий поверх. Вітмен пробіг очима дошку оголошень: семінари, покази, інші заходи.

Вони поговорили з літньою пані у приймальні й, після телефонного дзвінка, отримали тимчасову перепустку. Розписалися в товстому журналі, заповненому від руки, після чого їм веліли сідати на канапу в зоні очікування під назвою «Море спокою».

У дальньому кінці коридору двері залишили відчиненими — нібито для того, щоб привабити можливого перехожого візуальним доступом до зали Сент-Тринніан. Чути було підсилену гучномовцем промову — тривав семінар. Вітмен кинув оком крізь відчинені двері. Зала була облаштована у вигляді театру з місцями приблизно на шістдесят осіб. У дальньому кінці виднівся чудово облаштований демонстраційний екран. Велике перфороване полотно з обох боків обрамляли чималі динаміки. На кафедрі стояв вусатий чоловік у смокінґу і щось бурмотів про «Безрадісний провулок» і напрямок Нової об’єктивності. Він сутулився, намагаючись приховати свій зріст, наче сам лише його вигляд відволікав увагу слухачів. Не встиг Вітмен зауважити ще якісь подробиці, як з-за спини з’явилась адміністраторка й пошепки сповістила, що їх приймуть нагорі.

Вони проминули крилатого Пана (чи, може, то був Мефістофель — Вітмен не міг вирішити) біля підніжжя сходів, укупі з гаргульями, демонами, яструбами та іншими лихими створіннями, а також фотографіями родинних обіймів й емблемами, кульмінацією яких став щит із зображенням лева й нанесеними поверх нього словами «VIRTUTE ET VORTIS». Чарлі кинув на нього погляд і спитав:

— Перші власники були пуританами, га?

Вони рушили далі нерівномірними завитками сходів.

Опинившись на верхньому поверсі, побачили те, що шукали, за портретом сера Девіда Брюстера й маленькою бібліотекою. Двері перед ними були зачинені, на них висіла табличка з написом жирними літерами: «ЗБЕРЕЖИ Й ЗАХИСТИ». Вітмен присвиснув і покосився на неї. Не встиг Чарлі постукати в двері, як Вітмен поштовхом відчинив їх. Вони опинилися в добре обладнаній кімнаті, яку — вони чули мимохідь — адміністраторка називала «кімнатою Поллока».

Справа була не так у просторості, як у способі використання приміщення. Підлога розподілялася так, що навряд чи хоч один квадратний дюйм було змарновано. Кімната слугувала водночас фабрикою, студією та кабінетом. Кабінетна частина займала один кут із двома робочими столами, на яких стояли два комп’ютери й чотири монітори. З іншого боку був ще один стіл, але його повністю затуляли програвач платівок, монтажний і перемотувальний пристрої, DVD-програвач та відеопрогравач Hi8. У решті кімнати панувала студійна анархія. Скрізь, куди сягало око, були проектори: діапроектори, кінопроектори, графопроектори, епіпроектори. Єдиний у кімнаті екран обіймав половину стіни, що виходила вікнами на захід, обабіч нього висіли гучномовці. Підлогою тягнулося чимало кабелів, в’ючись навколо штативів, кіномонтажного обладнання й мішків із піском.

— Я зараз вийду, — почувся голос з-поза чотирьох картонних коробок у людський зріст, виставлених посеред кімнати. Коробки були набиті ретельно відібраним дріб’язком: літієвими батарейками, радіочастотними роз’ємами, дротами, кабелями. Чоловік, який копирсався за ними, стояв спиною до Вітмена й Чарлі. Він схилився над тим, що шукав, але частину знайденого просипав на підлогу.

— Ось і ти, малий… — мовив чоловік, виринаючи з хаосу з VGA-кабелем у руці. Він побачив Чарлі й усвідомив, що в кімнаті є ще хтось. Каталонець був низенький і щуплий, з довгим прищавим обличчям і кирпатим носом. Хоча його довге пряме волосся (що вже посивіло на скронях і під дивними кутами стирчало навколо вух) було підв’язане, воно все одно звисало мало не до пояса. З-поза окулярів у товстій чорній оправі визирали допитливі кобальтово-сині очі. На ньому були поношена футболка і фланелева сорочка.

— Привіт, Несторе, — сказав Чарлі.

— Чарлі Кармайкл! — майже одразу вигукнув чоловік і розкрив обійми, вітаючи гостя. Але на півдорозі побачив Вітмена, і його руки безвільно впали. Очі раптом зробилися жорсткими.

— Якого дідька він тут робить?

— Ви знайомі? — здивувався Чарлі. Але він уже збагнув відповідь і міг собі уявити, як саме вони знайомі.

Нестор звинувачувально тицьнув пальцем у бік Вітмена.

— П’ятнадцять років тому цей хрін вломився в університетське сховище і свиснув єдину копію «Аліси в Країні чудес», яку ми мали.

— То лише припущення, — сказав Вітмен Чарлі, тріумфально посміхаючись. — Ніким не доведене.

— Так, бо дехто зіпсував камери спостереження.

Чарлі обернувся до Вітмена, який продовжував посміхатися.

— Я мав би здогадатися, — мовив Чарлі, хитаючи головою.

Червоний від гніву Нестор міряв кімнату розмашистим кроком.

– Є хоч одна людина в цьому бізнесі, кому ти не підклав свиню? — пошепки спитав у Вітмена Чарлі.

Вітмен не відповів.

— Це не риторичне питання, Алексе. Я кажу серйозно: є?

— Розумію, що серйозно. Поки що думаю. Як щодо тебе?

— Несторе, — сказав Чарлі, підходячи до чоловіка з VGA-кабелем у руці, — заспокойся.

— Я спокійний, чоловіче! Якби я знав, що ти притягнеш до мене на роботу цю зміюку, прихопив би сьогодні ножа.

Чарлі обернувся до Вітмена.