Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

перед повним класом дітей. Піромани соціально неспроможні. Цей тип нікуди не виходить. Не має друзів. Почувається некомфортно перед скупченнями людей.

— Я сказав би, що не вчитель і не студент, — зауважив судмедексперт. — Прийшли результати хроматографії: застосований каталізатор — не бензин.

— Що це було?

— Нітроцелюлоза. Результати хроматографії і зразок однозначно збігаються зі слідами, знайденими на місці злочину.

Макбрайд насупилася.

— Нітроцелюлоза? Як порох?

— Схожий хімічний компонент вогнепальної речовини, застосовується як вибухівка нижчого порядку. Але слід, який ми знайшли, одноосновний, він не був змішаний із нітрогліцерином. Це й не дивно: нітроцелюлоза має безліч інших застосувань. Наприклад, у моїх лабораторних демонстраціях у медуніверситеті ми використовуємо її в клейких мембранах для саузерн-блоттинґу — це молекулярний біологічний тест на наявність послідовностей ДНК у зразку ДНК.

— То ми шукаємо біолога тире медика?

Марет похитав головою.

— Нітроцелюлоза має дуже багато застосувань. Її можна знайти в лаковому покритті гітар, у певних типах плівки чи навіть у самозаймистому папері, який використовують фокусники.

— Музикант, кіношник, ілюзіоніст. Очевидно, у нас великий список імовірних злочинців.

Макбрайд знову подивилася на дівчинку. Висушена маленька людина, акуратними прямими надрізами розітнута від підборіддя до геніталій, від плечей до рук, від стегон до пальців ніг, з розкритою, наче порожнистий кавун, грудною клітиною. Судмедексперт застібнув блискавку мішка і почав готувати тіло до повернення у морозильну камеру.

– І останнє, — промовив він, — і тут стає по-справжньому дивно.

— То досі вам було недостатньо дивно? — спитав Джонсон.

— Ми отримали вуглецевий аналіз із лабораторії дослідження ґрунту.

— Часточок на її шкірі?

— Так. Різні поєднання каменю, гнилого рослинного та тваринного матеріалів і ДНК з відбитків пальців живих істот, знайдених у ґрунті, свідчать про те, що кожен зразок ґрунту унікальний своїм місцем походження. Власне, іноді ми можемо віднести бруд на черевику підозрюваного до конкретного саду чи навіть однієї-єдиної клумби. Топографія, клімат, плин років, ботанічні й мікробіологічні функції, умови зрошування і навіть людська діяльність — усе це позначається на різноманітності ґрунтів. Крім того, існують мільйони добрив, зовнішніх матерій, як-от пилок чи спори, і навіть штучні матеріали.

— То ми маємо щось?

Він кивнув.

— Попередні результати показують, що земля з її шкіри — це «рідний» единбурзький ґрунт.

— Нічого дивного, — сказав Джонсон.

— Единбурзький ґрунт, датований 1700-ми роками.

Обоє впилися в нього очима, розкривши роти.

— Що ви намагаєтеся нам сказати, Ерме? Що ми шукаємо мандрівника в часі?

Він розсміявся й відкотив убік сталевий візок із маленьким чорним тілом у мішку.

— Зовсім ні. Злочинець живе й дихає в наш із вами час, детективи.

Металеві колеса стукотіли по плитці.

— Правда в тому, що ми не можемо визначити, де саме відбулося вбивство. І все тому, що ми живемо в місті, де кожен закуток, кожна шпарина може брати початок у вісімнадцятому сторіччі: цвинтарі, річки, каналізація — цілий набір забутих місць минулого.

Він відчинив двері холодильної камери, ті голосно плямкнули.

— Повірте мені, ваш злочинець — не мандрівник у часі, — промовив він, не зворушений смородом крижаної смерті. З бігунка блискавки звисала бірка, яку треба було оновити — зараз на ній значилося лише «Неопізнано» чорним чорнилом з датою і підписом Марета.

Коли Макбрайд і Джонсон подякували йому й пішли, Ерміс Марет зачинив сталеві дверцята холодильної камери і вийшов у підсобне приміщення під шелест своїх бахіл по плитковій підлозі. Він зняв блакитний хірургічний комбінезон і заплющив очі.

Частини її органів він зберіг у канопах. Підготував зразки її мозку й око для проведення аналізу з урахуванням попередніх результатів. Більше нічого для цієї дитини Марет зробити не міг. Доки по неї не прийшли, вона залишиться з ним, лежачи у своїй оцинкованій металевій камері, де час завмирав. Якщо буде треба, вона може залишитися там назавжди.

Продовжуючи кричати.

Частина ІІІ
4 грудня
13

Це був розкішний двоповерховий шотландський маєток на краю Голірудського парку, на південь від Единбурга. І його метою було вражати.

Хто б не стверджував, що шотландська кіноіндустрія — це так-сяк збитий бізнес із нікчемними персонажами й мізерним впливом, ця споруда була резонним аргументом на користь протилежного. Своєю подобою вона нагадувала благородний замок шістнадцятого сторіччя, хоча й була зведена трьомастами роками пізніше. Прикрашали її конічні вежі й донжон із бійницями та сторожовими башточками по кутах, а також кімнатою під гостроверхим дахом із маленькими арковими вікнами — нагадування про фермерські будинки шотландського високогір’я. Високі кущі й зелені паркани відгороджували брукований двір від вулиці.

Недовгий час будівля слугувала школою для дівчат під назвою Сент-Тринніан, і це стало натхненням для однойменних книг Рональда Серля — показово, що племінниця автора навчалася у цій школі.

Тепер, розміщений на просторих теренах студентського містечка Единбурзького університету, пишний Сент-Леонардз приймав у себе конференції, звані вечері й пов’язані з кіно заходи. Відновивши колишню славу, він був штаб-квартирою Архіву, або Арху — престижної единбурзької кіноспільноти. Приєднатися до лав Архіву можна було лише на запрошення, а всі знали, як нелегко його отримати. Такий стан речей надавав спільноті ореолу не так загадковості, як престижності