Мирослава Горностаєва - Син сонця

— Ти хочеш стати вбивцею брагмана? — поцікавився Дгріштад'юмна, граючи тятивою лука.

— Цей брагман сам хоче смерти, бо насмілився стати нам на заваді! — заявив Шалья, — кожній варні своє, чи не жерці повторюють це трохи не щодня? Нехай забирається геть, бо…

— Бо — що? — почувся грізний голос з-під запинала.

— Бо помрете обидва — ти і твій товариш!

Карна раптом побачив Крішну Васудеву, про якого багато чув і якого пізнав по дивному кольору шкіри та жовтим шатам. Схилившись до плеча височенного воїна, зодітого в блакитне, темноликий володар Двараки щось шепотів йому. Велет згідно кивав головою.

" Високий — то, напевне, Баларама, — подумав Карна, проштовхуючись наперед, — і обидва Ядави пізнали обранця Драупаді. Зрештою, аби я не знав точно, що Пандави мертві, то подумав би на Арджуну з Бгімасеною. Брагман-велет нагадує Бгіму статурою, ну а хто… хто ще може натягнути лук Друпади окрім Арджуни?! Але ні! Вони мертві! Мертві! Я навіть не уявляю, що зробив би, аби вона і справді обрала Пхальгуну!»

Натовп виштовхнув Карну наперед. Воїн побачив, як Шалья виламав з огорожі дрюк і кинувся на брагмана-велета. Карна засміявся і підняв «Віджаю».

— Дорогу! — крикнув він, — стріла на стрілу, лук на лук! Дорогу низьконародженому!

Юнак почув, як в паві льоні пронизливо закричала Драупаді. Стріла з " Віджаї " розтяла весільну гірлянду таємничого брагмана, що якраз нахилився вперед. Квіти дощем бризнули на приступки павільону.

— Виходь же, — сказав Карна спокійно, — виходь, обранцю!

Брагман стрибнув з приступок на землю. Бійка тим часом стала загальною. Охоронці князя Друпади та його сини кинулися на невдалих залицяльників Драупаді. Брагман-обранець вистрелив. Стріла пронизала б Карні груди, аби не зіткнулась зі стрілою, пущеною у відповідь. Карна рвонув із сагайдака наступну. Йому вдалося розколоти лук Друпади, але супротивник встиг вистрелити до того, як втратив свою зброю. Стріла вп'ялася Карні в плече. Юнак заточився, шукаючи опори.

" Кілька хвилин… Поможи, Сур'я Світлоликий! "

Біль був нестерпним, але Карна знав, що це — плата за невразливість. Він притулився до бар'єру, і, скреготнувши зубами, вирвав стрілу з рани.

Брагман тим часом рушив до нього, підібравши по дорозі чийогось меча. Карна видобув свого. Ворухнув рукою. Біль стих. Панцир Сур'ї не підвів і цього разу.

— Ти добре б'єшся, — сказав юнак до супротивника, — хто ж ти такий? Небагато брагманів можуть встояти проти учня Парашурами, хіба що самі вчилися у нього.

— О, Карно, — відповів брагман, — я не вчився у винищувача кшатріїв… Але в цім бою тобі мене не здолати. Відступись, воїне, сьогодні не твоя битва!

- І чому ж це? — поцікавився Карна, зручніше охопивши руків'я меча.

— Бо Драупаді вибрала мене. А воля дівчини — закон сваямвари. Брагман поволі стягнув запинало. Карна випростався.

— Арджуна… — мовив тихо, — то ти живий? А інші? А ваша мати?

— Твій друг Дурьйодгана не очікував цього, а, Карно? — спитав Арджуна насмішкувато, — живі, авжеж! Дехто дуже хотів відправити нас до царства Бога Ями… Ото вже буде розчарування!

— Я хотів вас попередити, — мовив Карна, — але не встиг. Сподіваюсь, ти не думаєш, що я приймав у цьому участь? Хоча мені нема чого й радіти з вашого порятунку.

— Я був тут з самого початку, — сказав Арджуна, розглядаючи свого розщепленого лука, — ти добре стріляв…

— З самого початку…, - повторив Карна. Очі його спалахнули синім лиховісним вогнем. — ну, посмійся ще й ти! Скажи щось таке…дошкульне! Але тоді ти пошкодуєш, сину Прітги, що врятувався з рук Агні! Я ж все одно знищу тебе! Не зараз так потім! Я не Дурьйодгана і не є майстром інтриг та хитрих пасток! Але я таки вийду проти тебе з луком, і тоді побачимо, хто переможе!

— Радгеє, - мовив примирливо Арджуна, — я зовсім не хочу над тобою глумитись. Я вже не той молодий вельможа, яким був півроку тому. Я побачив життя таким, як воно є, з пилом доріг, з брудом, зі смертельною втомою… Мені доводилось навіть просити милостиню, аби прогодувати братів і матір. Цього я Дурьйодгані не подарую, але щодо тебе… Ти справді інший, Карно, і я можу ненавидіти тебе та не можу з тебе сміятись. Даю слово, що таки вийду з тобою на двобій, і ми, врешті, з'ясуємо, хто з нас перший. Але і ти пообіцяй мені…

— Що? — спитав Карна, поволі заспокоюючись.

— Що ти не оповіси синам Дгрітараштри про те, що пізнав мене. З мене буде досить твого слова.

— Як з мене — твого, — вимовив Карна і ледь усміхнувся, — присягаю, вороже мій! Арджуна простяг йому руку:

— Зустрінемось у битві, Вайкартано!

— Так, — озвався Карна і стис руку ворога, — щасти тобі, Пхальгуно!

— Тобі теж…

— Спиніться, о кшатрії! — закликав тим часом Крішна Васудева, і від звуків цього голосу поволі стихав бій. Крішна розняв і найзапекліших бійців — Шалью та другого «брагмана». Розняв якраз вчасно: Шальї бо було непереливки, ще трохи, і супротивник прикінчив би його.

Карна обернувся спиною до павільонів і пішов до своєї колісниці, так і не глянувши востаннє на ту, що на коротку мить заволоділа його душею. З решти князів на весілля не зостався ніхто, і Кампілья спустіла того ж вечора.

Карна, вірний даному слову, не розповів нікому про те, ким був обранець Драупаді. Та до Гастінапуру почали доходити чутки одна за одну дивніші.

Говорили, що Пандави не загинули під час пожежі у Варанаваті, що знайдені тоді обгорілі до невпізнання тіла належали комусь із слуг. Оповідали, що саме Арджуні Пхальгуні Драупаді віддала свою руку, і нині князь панчалів має стати союзником княжичів у боротьбі за Гастінапур.

Найдивнішою ж була історія про те, що, нібито княгиня Кунтідеві, боячись, аби сини не пересварились за красуню Панчалї, змусила невістку одружитись