Мирослава Горностаєва - Син сонця

— Васушено! — сказав, — синку! Згадай-но, ти ж невразливий! Ти затягнеш і цю рану! Стисни вуста і живи! Не зійшовся світ клином на панчалійській князівні! Друпада не втерпить, аби не спробувати відвоювати втрачену провінцію. Отоді вже ми на них відіграємось! Я правитиму твоєю колісницею, а ти нищитимеш ворога! Чуєш мене, Радгеє?!

Карна підвів голову. На його щоці виднівся слід сльози. Одної-єдиної…

— Ця рана ніколи не затягнеться, дядьку Чаті, - мовив він сумно, — але ви маєте рацію. Проливати над собою сльози не гідно кшатрія. Готуйте колісницю, ми вирушаємо додому.

Чаті поспішно схопив упряж і закричав до слуг-панчалійців, аби підігнали коней. Карна підвівся і відійшов вбік, прислухаючись до гамору, що дедалі гучнішав. Провів рукою по вологому волоссю і намацав за вухом квітку Драупаді.

— Ти вже починаєш в'янути, — сказав, пестячи квітку, — скажи мені, мила, невже твоя господиня не могла відмовити мені якось інакше? Невже вона не могла сказати, що їй просто не до вподоби кшатрій Карна? Ми з тобою, квітко, є однаковими жертвами Дурги… І тому я не кину тебе… І не потопчу ногами, як стоптала твоя пані твоїх сестер, призначених для мене. Я цілуватиму тебе, як цілував би чорне волосся коханої. Спочинь у мене на грудях і забудь про свій біль…

Юнак примостив квітку під накидкою. Гамір на арені не вщухав. Раптом Карна розчув десь зовсім поруч своє ім'я.

— Карно! Карно! Та де ж ти подівся?!

Дугшасана вибіг з-за павільону і спинився, роздивляючись.

— Я ось, — озвався Карна, — що сталося, сину Дгрітараштри?

— Після того, як ти пішов, — шпарко заговорив Дугшасана, — ніхто так і не зміг натягнути вдруге тятиву на того клятого лука! І тут на арену виходить брагман…

— Ашваттгаман? — спитав неуважно Карна.

— Та ні, Драуні мовив, що все одно не натягне тятиву і тому не хоче даремно ганьбитись. Зовсім невідомий брагман з затуленим покривалом лицем. Він з першого разу зігнув лук і повторив все те, що зробив ти!

Карна спробував усміхнутись:

— Невже син Джамадагні вирішив одружитись? Крім Парашурами та ще Дроначар'ї я не знаю брагмана, що був би здатний на подібне.

— Що за дурні жарти! — вигукнув Дугшасана, — Парашурамі вже сотня років, а Дрони немає в Кампільї! Але це ще не найстрашніше! Панчалі уквітчала його гірляндою!

— То й що? — мовив Карна байдуже, — її воля вибирати…

— Та прокинься ж, Вайкартано! Хіба можна, аби кшатрії поступилися знавцям Вед, коли мова йде про володіння зброєю! Сваямвара лише для нашої варни, і брагмани не повинні брати у ній участи! Виняток є лише для служителів Індри, але той двічінароджений не носить відзнак, наче якийсь відлюдник! Хіба можна допустити, аби Драупаді дісталась лісовому самітнику! Це ж справжня ганьба для воїнів!

— Треба було сильніше згинати лука, — сказав Карна ледь стримуючи роздратування, — облиш мене, Дугшасано! Бийся сам за князівну панчалів, а мені, низьконародженому, нема чого там робити.

— Цей брагман — лучник рівний тобі, Карно, — мовив Дугшасана вкрадливо, — люди подумають, що ти злякався…

— Де моя зброя, Чаті? — гукнув Карна до візничого, що якраз підігнав колісницю,

— На колісниці не проїхати межи будівель, — попередив Дугшасана.

— Чаті! — сказав Карна владно, — дайте-но мені «Віджаю» і сагайдак!

— Вдягни хоч нагрудника, синку, — попрохав колісничій, — шолом візьми… Хто- зна, що там за ворог!

Карна обережно поправив квітку під накидкою.

— Я ж невразливий, — сказав лагідно, — та й битись з брагманами не личить кшатрію. Я лише подивлюсь, що там коїться. Та й годі… Тримайте-но колісницю напоготові.

— Аби я був на твоєму місці, - озвався Дугшасана із вдаваним співчуттям, — я б зробив усе, аби від мене не смерділо вулицею колісничних… Ну де це бачено, аби отак розмовляти з сутою: " Ви, Чаті…» А він тобі: «Синку…» Сміх та й годі.

Лице Карни спалахнуло таким гнівом, що Дугшасана перелякано сахнувся від нього.

— Не тобі, слимак, — вимовив Вайкартана, — вчити мене манерам! Тебе, опинись ти на моєму місці, давно б зрівняли з землею! А я — не ламаюсь! Чуєш, князівський сину?! Чи може хочеш перевірити, у кого з нас кров чистіша?!

— Карно, Карно! — заспішив Дугшасана, — ну чого ти завжди спалахуєш, наче лісова пожежа? Я ж просто пожартував… Я-то тебе поважаю, присягаю блискавицею Індри!

— Та не присягай Богами в явній брехні, - втомлено мовив Карна, — краще ходімо, подивимось, що там трапилось.

А на арені дійсно коїлось щось незвичайне.

Воїни оточили півколом павільон Друпади, погрожуючи князю панчалів мечами і луками. Поміж синами князя, що стали стіною, ладні боронити честь панчалів, Карна побачив двох брагманів у білому вбранні та з затуленими покривалами обличчями. Один з них був десь його, Карни, зросту, другий — справжній велет, озброєний важкою палицею.

В руках же у першого брагмана був лук Друпади, готовий до бою, а з шиї звисала гірлянда, схожа на ту, що розтоптала князівна. Карна криво усміхнувся.

" Звісно, як обирати, то вже брагмана, — подумав з гіркотою, — на менше ми не згодні…»

— Я не розумію, воїни, чого ви хочете, — умовляв тим часом Друпада розлючених кшатріїв, — моя донька вибрала собі чоловіка. Умови він виконав: зігнув лука і влучив у кільце п'ятьма стрілами. Що ж тут протизаконного?

— Вона має стати дружиною воїна, а не жерця! — вигукнув Шалья.

— Але ж жоден з воїнів не виконав належного, — сказав єхидно князь панчалів, — то до чого весь цей галас?

— Карна виконав умови! — почувся голос Дурьйодгани.

— Моїй доньці він не припав до серця. Зрештою, він лише син сута, цей ваш Карна!

— Так, — прошепотів Карна, — лише…

— Розходьтеся ж, кшатрії, - продовжував Друпада, — і приходьте завтра на весілля.

— Весілля не буде! — вигукнув Джаяратга, — нехай Панчалі візьме гірлянду назад, інакше ми прикінчимо і вас і цих двох нахаб!