Павло Штепа - Московство

О. Керенський. А захопивши владу, В. Ленін запровадив таку деспотію, що перевершила деспотії всіх Іванів, Петрів, Миколаїв разом. ТОМУ й підтримала В. Леніна московська нація. Збройна боротьба проти його влади колчаків, денікіних, юденичів 1917–1920-х рр. була трагічним непорозумінням, що й визнав пізніше А. Денікін. Та й 90% вояків т. зв. «білих» військ становили немосквини та донські козаки, які за кількасот років вільного життя навчилися цінити волю. Зрештою і ті генерали Колчак, Юденич, Врангель також були не москвини з походження. Натомість питомі москвини Брусілов, Поліванов, Клембовський одразу стали на бік В. Леніна. В Московщині В. Ленін захопив владу легко. Коли більшовики розігнали демократичні установчі збори, то на їхній захист не здійнялася жодна московська рука. Трохи пізніший спротив московських демократів (Омський Уряд) за кілька місяців сам розвалився, бо не мав підтримки московського народу. Переконливо показала, кого і що любить московський народ та його інтелігенція, війна 1939–1945 рр. На прийомі з приводу перемоги Й. Сталін виголосив тост не за «радянський», а за «русский» народ і наголосив, що будь-який інший народ, використовуючи воєнну завірюху, скинув би таку владу. Московський же народ не лише не скинув, а й одностайно, всіма силами її підтримав тоді, коли інші народи СРСР її зраджували. Московські емігранти, бажаючи врятувати свій народ від кари за злочини 1917— 1967 рр., запевняють чужинців, що москвини ніби не хотіли більшовизму, що його накинула купка міжнародних комуністів (жидів). Поминаючи запит: як, якою силою могла маленька купка (та ще чужинців) накинути 80 мільйонам те, чого ті 80 мільйонів не хотіли, подамо офіційні числа виборів у листопаді 1917 р. до «Учредительного Собрания» (імперського парламенту). У тих виборах голосувало 75 млн. люду. Партія більшовиків дістала 25 млн. голосів. В Україні голосувало 8211 тисяч. За українські партії голосувало 5933 тисяч. За більшовицьку — 859 тисяч, хоча в Україні тоді стояло московське військо (близько чверті мільйона), жило понад один мільйон москвинів і понад два мільйони євреїв. А з трьох єврейських партій лише одна (Поалей Сіон) не виступала проти державної самостійності України. Та й провідник Поалей Сіону Бер Борохов був москвофілом та україножером. У селах українські партії одержали в середньому 96% голосів, а в губерніях — 76%. Більшовицька партія одержала 2%. Отже, 859 тисяч голосів за більшовиків подали в Україні москвини і євреї. Можна припустити, що серед виборців імперії половину, тобто 38 млн., становили москвини, а більшовики одержали 25 млн. голосів. Отже, 70% москвинів голосували 1917 р. за них. Голосували, бо В. Ленін обдурив, обіцяючи золоті гори — виправдовуються московські емігранти. Від 1917 р. до 1939 р. було досить часу, щоб розпізнати ленінську брехню, але радянську владу практично одностайно підтримували всі москвини.

На 22-му з’їзді КПРС 1960 р. М. Хрущов визнав Й. Сталіна за злочинця, душогуба, деспота і т. п. За кого ж історія має визнати весь ЦК КПРС і всю еліту московського народу, що покірно корилася Сталінові, наввипередки виконувала всі його накази та ще й славила його? Соціологія відповідає: сталіни не падають з неба, а їх творить і дає їм владу відповідне суспільство. Сталіни фактично є виконавцями волі того суспільства. Інакше вони не мали би сили наказувати, а особливо в спосіб диктаторський. Хитрий грузин ще 1917 р. збагнув, що за московськими комуністично-інтернаціональними словами ховаються московський шовінізм і загарбництво. І показав себе більшим московським шовіністом, ніж москвини, тому вони підтримали його в боротьбі за владу. Жодної влади, крім деспотичної, москвини не визнають за владу, бо всі вони — від царя до псаря — відчувають: недеспотична влада не могла утримати лад і забезпечити життя кожного з них[130]. Не те що демократизація, а й звичайна лібералізація московської влади, призводила до кривавого безладу, моря крові, ослаблювала імперію. Останній провідник московських демократів О. Керенський казав: «Краще деспотичний диктатор, ніж розпад нашої імперії»[131]. За майже тисячу років демократичний лад у московській державі існував усього ПІВРОКУ (від березня до листопада 1917 р.), а кріпацтва не було лише 57 років (1861–1918). Такими є факти. Не витримують серйозної критики і твердження, ніби повстання декабристів було спробою обмежити владу царя. У статуті заснованого 1816 р. «Союзу истинных и верных сынов отечества» значилося, що його метою є допомагати урядові «в его благих начинаниях». Олександр І читав статут, програму і проекти Союзу, знав особисто його членів. По смерті Олександра І трон мав успадкувати його брат Костянтин, але відмовився на користь Миколи І. Провід Союзу став на бік Костянтина. Члени Союзу були офіцерами столичної гвардії і повели полк до царського палацу, щоб скинути Миколу. Вірні Миколі війська розігнали їх за дві години. Лише в Україні Чернігівський полк з полковником Сергієм Апостолом (нащадком гетьмана Д. Апостола) пробував взяти Київ і викликати загальне повстання в Україні. Один з декабристів О. Бєстужев пізніше писав із сибірського заслання: «Божий перст і царський гнів мучать моє сумління. Тепер я бачу, що свої здібності я зневажив замість того, щоб жити і вмерти чесно за свого царя». М. Муравйов перед смертю казав: «Я завжди дякував і дякую Богові, що переворот НЕ вдався, бо той виступ не був нашим московським явищем, бо конституція взагалі не є щастям для народів, а для Московщини є безперечно згубна. А день 14 грудня не шанувати, але соромитися його треба». А ось зізнання відомого московського революціонера М. Бакуніна (1814— 1876): «Хоч я маю демократичні переконання, проте я в глибині душі шаную свого царя. Я бажав, щоб наша держава була республікою, але без парламенту. Я ніколи не захоплювався європейським лібералізмом та конституційним ладом. Навпаки, я завжди зневажав їх, бо бачив наслідки у Франції та в Німеччині. Я твердо вірю, що наша імперія потребує сильної, диктаторської влади, не обмеженої будь-чим чи будь-ким»[132].

Але ж були і справжні революціонери, що віддали своє життя задля революції. Так, були. Та перше — серед таких багато було немосквинів (хоч і змосковщених), наприклад: А. Желябов, К. Брешко-Брешковська, О. Коллонтай, С. Перовська (українці), О. Натасон та інші. А по-друге, московські революціонери не лише не працювали, щоб поліпшити долю народу, але навіть і не думали про поліпшення. Єдине, про що вони думали — це як захопити владу. Захопити владу, байдуже якою ціною і якими способами. А що вони зробили з народом, захопивши 1917 р. владу, бачить тепер і дитина. Московські революціонери не визнавали жодних людських вартостей, особистих прав, моралі,