Леся Українка - Том 11

Однак біда бідою, а діло ділом. З Вашого остатнього листа я переказала кияпам те, що до них належало про книжні рахунки, вони врешті годяться з Вами у всьому. Про пожертвування (in spe 55) бібліотеки я не говорила, бо ніяк не могла догадатись, про кого, власне, Ви пишете. Коли про Тарновського, що нібито мав купити дядькову бібліотеку і подарувати її у Львів, то се даремна надія, він нічогісінько не думає ні купувати, ні дарувати, так він сам сказав моїй мамі зовсім виразно. Коли річ про кого іншого, то Ви напишіть про се виразно, ая коли не сама, то через маму * чи брата (вони тепер тут обоє) спишуся з ким треба, щоб діло було залагоджене. Коли Ви натякаєте на кого з старих киян, то я можу тільки сказати, що, власне, я ні на кого з них надії в сьому напрямі не покладаю, бо вони взагалі не охочі дарувати. Напишіть, чи приходив до Вас хто від мого ймення за популярними виданнями, а коли дістав їх від Вас, то на яку суму? Якщо мені вже не прийдеться платити сього довгу, то я попрошу брата перейняти се на себе. Слід би було зав’язати міцніші стосунки з тими людьми, що оце вдавались до Вас, може, вони справді здатні до позитивної роботи, у всякім разі, не слід цуратись a priori56, бо се, у всякім разі, люди доброї волі. Вони казали, що будуть присилати мені сюди гроші і матеріали для друкування в Галичині. Відповідно тому, що вони мені пришлють, я буду радитися з Вами, де і яким способом видавати. Тільки се буде тоді, коли я хоч трохи на ноги стану, отже, буде час тоді поговорити про се. На случай, що я і зовсім можу не встати, я вказала їм дорогу до Вас, отже, поручаю Вашій ласкавій помочі й увазі своїх недавніх приятелів. Хотять вони видавати популярні книжечки і різні Schrif-ten 57 на політично-економічні теми. Можливо, що се так заміром і зостанеться,— «добрими замірами вимощене пекло»,— кажуть італьянці,— але не хочеться зарані песимісткою бути.

Ах, тепер ще справа... хтозна-як і починати. Біографія Ковалевського — я її не скінчила! Почасти винні тут інші, на кого я даремне надіялась, що постачать мені матеріалів; почасти, і то головно, винна я сама: стільки раз міняла план роботи, що, врешті, взялась до писання тоді, коли часу до виїзду зоставалось мало, а тут почалися збори, прощальні візити, та ще нагодився реферат, що треба було на термін написати, от так моя робота й спинилась. Але все-таки я Вам пришлю або скажу прислати початок моїх спогадів і ті ескізи, які належать до сеї теми. Маю надію, що таки сама скінчу свою роботу, а коли ні, то оправданням мені почасти може те служити, що я і других не менше цікавих для мене робіт не покінчала, напр[иклад] одної популярної брошури, двох драм etc., не звела докупи своїх віршів. Ну, що ж, як заставлять у пеклі поміст мостити, то хоч буде чим!

Не заїхала я тепер у Львів через те, що треба вже було поспішати в Берлін і до того ж у такому стані здоров’я з мене нікому і нічому користі не було б, однаково сиділа б де-небудь в отелі або ще й злягла. Нехай уже навесні,— хто живий діжде,— вертаючи додому або, може, їдучи кудись далі на море, заїду до Львова на довший час.

Як скінчиться або, краще сказати, як виясниться моя хірургічна справа, то треба буде спровадити собі галицькі часописі, а то я вже трохи стратила провідну нитку серед лабіринту різних «консолідацію) і не знаю, що мені про них думати. Чого не розберу з газет, те попрошу Вас роз’яснити: тільки все оце згодом, бо тепер я занадто дурна для таких заплутаних справ. Згодом подумаю і про одно видання своїх віршів і багато про що, тепер же, здається, краще ні про що не думати, а так собі ждати слушного часу, бо за день-два все одно ні до чого не додумаюсь.

Одно прохання: не кажіть там нікому знайомим, що зо мною зле діється, бо, primo, ще не можна сказати, наскільки іменно зле, a secundo, у Вас там люблять зарані некрологи писати. Мені-то,— кажу щиро,— од таких некрологів ні зле, ні добре, але на близьких до мене людей вони роблять погане враження. Вам я писала про свій теперішній стан і перспективи не для жалісного стилю, а для порядку в ділових речах, ну, і таки ж недаремне я називаю Вас моїм шановним другом. Щиро стискаю Вашу руку, до побачення чи на прощання, се вже як трапиться!

JI. Косач

57. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ ТА Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ-ШИШМАНОВОЇ

25 лютого 1899 р. Берлін 13—25.11,

Berlin, Johannesstr[asse], 11

Любі мої дядино і Лідочко!

Пишу обом разом, бо я тепер на писання не бистра, та й листи ваті прийшли мало не в один час. Спасибі за поздоровлення і всі любі слова, може бути, факти покажуть, що вони не даремні. Оце через два дні буде З тижні після операції, але я лежу цілий місяць, бо прийшлось нерізаною пролежати з тиждень, так гостро боліла нога, розструсившись дорогою. Тепер я ще в гіпсі, може, днів через 10 його здіймуть і наложать якусь легшу перев’язку і з нею ще з місяць пролежу, а тогді не знаю, може, позволять помалу вставать. Тепер нога мало болить, куди не так, як перед операцією, часом хіба, як натягну її або занадто різко повернусь, та от ще при перев’язках, і то остатні перев’язки вже нічого, можна витримать, а перші то були такі, що можна було з ума зійти. Остатніх три ночі можу спать при помочі брому і сульфоналу, а перше без морфію і не думай. Бред і всякі інші штуки не давали спокою ні мені, ні мамі.

Ви не дивуйтесь і не гнівайтесь, що я вам досі не писала: перед виїздом з Києва клопоту було багато, потім тут до остатнього дня я не знала, коли іменно буде операція, а непевних звісток подавати не хотілось. Потім нерви були такі розтріпані, що я просто боялась писати листа, щоб не лякати своїм