Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

може знайти якусь конче потрібну річ; він порпався в шухляді свого письмового столу з таким виглядом, наче все це його зовсім не цікавило. А оскільки редактор і далі мовчав, то він якось непевно підвів очі й не дуже люб'язно запитав:

— Ну, то й що ж?

Роньяр цього не чекав і, спантеличений, пробурмотів:

— Чи не знаєте ви ще чогось про цю людину, яка є нібито відомим адвокатом? Адже це повинен бути один з ваших колег?

Гофстраат похитав головою:

— Не мию ніякого уявлення! У нас тут стільки відомих адвокатів…

Розчаровано махнувши рукою, Роньяр засунув газету до кишені пальта.

— А я думав, що саме тут про щось дізнаюсь, але виходить — марна справа…

Тут досі похмуре обличчя Гофстраата просвітліло, і на ньому з'явилася посмішка. Він схопив коробку з сигарами, що стояла перед ним на письмовому столі, і простягнув її Роньярові.

— Ось запаліть сигару, щоб скоріше забути про ваше розчарування.

21

Вітер струшував з дерев останнє листя. Голі віти, немов омертвілі, стирчали в холодній вечірній імлі. На мостовій і на тротуарах у пилюці жовтими, червоними і рудими плямами лежало різнобарвне листя. Час від часу поривчастий вітер великою незримою мітлою зривав його з землі, і тоді воно шелестіло, крутилося в повітрі й збивалося докупи, поки новий порив вітру знову не розганяв його.

Петер підійшов до вуличного ліхтаря і глянув на годинник. Було 19 годин. Він круто повернув через мостову на другий бік вулиці і зразу ж поспішив убік — в густу тінь паркана.

В саду за парканом почулися голоси. Розмовляли чоловік і жінка. Потім недалеко від вуличного ліхтаря заскрипіли залізні ворота. Співрозмовники вийшли на тротуар і попрямували до невеличкого спортивного автомобіля, що стояв під ліхтарем.

Коли вони, постоявши біля машини, розпрощалися, дама обернулась, і яскраве світло ліхтаря впало на її обличчя. Петер впізнав її. В ту ж мить у його голові промайнула коротка сцена біля квиткової каси. Це була та сама дама з яскраворудим волоссям і блискучими зеленими очима.

Вона сіла за руль. Кілька жартівливих слів на прощання.

— До побачення, мадмуазель Бельмонт! — почув Петер.

Чоловік захлопнув дверцята автомобіля.

Коли машина, набираючи швидкість, проїжджала повз Тербовена, він ледве встиг прочитати її номер.

«Отже, це Бельмонт», подумав він.

Лунко клацнувши замком, ворота зачинилися. Чути було, як бряжчала низка ключів. На посипаній гравієм доріжці віддалялися квапливі кроки; потім грюкнули двері будинку.

Петер вийшов на світло ліхтаря й записав номер машини, поставивши біля нього жирним шрифтом знак запитання.

Потім швидкими кроками підійшов до воріт садиби й уважно подивився у напрямі будинку. Нічого підозрілого не помітив. На вулиці теж не видно було жодної живої душі. Тільки шелестіння листя порушувало тишу.

Сильним ривком Тербовен зіпнувся на ворота, перемахнув через них і обережно спустився на землю. Якусь мить він, подавшись уперед, напружено прислухався, потім, тихо крадучись, попрямував до будинку. Біля декоративної сосни він зупинився й поглянув угору на вікно.

На першому поверсі світилося двоє вікон. На розквітчані гардини час від часу падала тінь людини. Повільно спливав час.

Нарешті світло погасло; на короткий час воно блиснуло у вікнах клітки сходів і знову зникло. Потім в темний палісадник упали широкі смуги світла з вікон другого поверху.

Коли Тербовен вийшов з-під сосни, в цих вікнах уже спустили завіси.

Він перескочив через кілька східців і опинився біля дверей. Потім було чути, як відчиняються двері, і за якусь мить Петер крізь темний отвір безшумно проник у будинок.

Блискуча дверна ручка повільно повернулася вниз і зупинилась. Двері безшумно прочинились. Якусь мить зяяла лише темна щілина з долоню завширшки, потім двері швидко розчинилися навстіж.

У темному отворі стояв Петер Тербовен.

— Добрий вечір, пане Нево!

Доктор рвучко обернувся на голос; безмежне здивування було на його обличчі. Широко розплющеними очима він дивився на непрошеного гостя, ніби то був якийсь привид; з несподіванки йому відібрало мову.

Поверх елегантного костюма на Нево був білий робочий халат, який він не встиг застебнути. На підлозі купами лежали тонкі дерев'яні стружки і гофрований картон. В кутку кімнати стояв великий порожній ящик. Нево заплющив і знову розплющив очі, але Петер усе ще стояв біля входу; тепер він, не повертаючись, однією рукою причиняв за собою двері, його іронічна посмішка і підкреслено спокійні рухи не віщували нічого доброго.

— Як ви потрапили сюди? — спромігся нарешті сказати Нево.

— Ви ж самі бачите: через оці двері! — глузливо, проте спокійно відповів Петер.

— Що вам треба від мене? Це нахабство — вдиратися в чужий дім!

Непрошений гість мовчав. Нево, ніби в лихоманці, нервово застібав ґудзики халата і, щось розмірковуючи, скоса поглядав на телефон, що стояв на столику біля дверей.

Тербовен помітив ці погляди.

— Спізнилися, пане Нево! Я знав про цей апарат і подбав про те, щоб він не заважав нам.

— Це нечуване зухвальство! — Обличчя застуканого зненацька доктора пополотніло. Майже заїкаючись, він видушив з себе: — Що це значить? Негайно залиште мій дім! Я не потерплю такого зухвальства! Не хочу мати нічого спільного з зломщиками!

— А мені це байдуже!

Тербовен крок за кроком просувався вперед по кімнаті, тримаючи праву руку в кишені плаща.

Нево повільно відступав назад. Як видно, він хотів загородитися столом від цього страшного відвідувача.

— Пане доктор Нево, я звинувачую вас в убивстві мого батька! Ви…

— Ви повинні спершу довести це! — пронизливим голосом перебив Нево. — Ви, мабуть, божевільний! — Його обличчя перекривилося.

— Ви самі дасте потрібні докази, пане Нево! — твердо й упевнено сказав Тербовен.

Нево зайшовся гучним фальшивим реготом:

— Та це ж просто сміх! Чи ви не п'яний часом?

Його глузливі слова шипіли, а очі, сховані під виблискуючими в електричному світлі окулярами, горіли ненавистю до сина свого колишнього начальника.

Петер стояв біля самого столу посеред кімнати.

— Скоро ви засмієтесь на кутні, пане Нево! Яким би вправним артистом ви не були, вам уже ніщо не допоможе. Вас уже зрадили ваші власні думки. Щоб ви знали: у мене двоє крісел з апаратом, що реєструє чужі думки, і в одному і них ви вже сиділи під експериментом.

Колишній асистент здригнувся. Присуваючи до себе крісло, він на якусь мить не міг приховати тремтіння рук. Потім сів, міцно схопившись за бильця, і впився в Тербовена ненавидячим поглядом.

— Ви негідник! Що за брудний наклеп ви зводите на мене?

Але у відповідь на лайку Петер тільки сміявся.

— Наклеп? А погляньте-но на перстень, що у вас на