Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Хлопці нерішуче промовчали, не знаючи, що відповісти, як на цю відповідь відреагує їхній непередбачуваний командир.

— Ех, не пощастило тобі, неборако, — з сумом мовив Комбінезон. — Не хочуть хлопці. А я без них… Сам розумієш — чого я вартий один, без своїх орликів? Ось що я без них! — Командир скрутив дулю й підніс до самісінького Максимового носа. — Отже, полонених не беремо, в загін наш ти не підходиш… Та й сам поміркуй: на хріна ти нам такий здався? Заєць якийсь — тільки й знай тікаєш. Ні, не уявляю, що з тобою робити.

Максим мовчав, але не від мудрості, а від тваринного страху. Він би справді був нікудишнім воїном. Тут із Комбінезоном сперечатися марно. Якби ж то це було найгіршою його рисою! Втім, Губченко чогось чекав, він не вірив, що Макс так легко здасться. Відчував, що Макс не такий, як він, і все ж вірив, що той іще не сказав свого останнього слова.

І той нарешті сказав:

— Відпустіть мене, будь ласка! Що хочете заберіть, — Макс показав очима, що саме, — відпустіть мене!

— Ну от, так би й зразу! А то… ми б її й самі, звісно, забрали. Ти ж ні захистити не можеш, ні ощасливити. Не те що ми. Правда, доцю?

Максим не озирнувся на неї, тож і Губченко, котрий бачив його очима, не знав, як вона відреагувала на ці слова.

— Мовчиш? Ну, помовч поки що. Якийсь час можна й помовчати, — роздумливо сказав Комбінезон. І додав, звертаючись до Макса: — А ти йди. — Він кивнув у напрямку пагорба, заваленого стовбурами повалених дерев.

Максим спробував піти в протилежному напрямку — звідки прийшов. Але хлопці заступили йому дорогу.

Він глянув угору. Незрозуміло, за що трималися ті величезні стовбури на краю прямовисної кручі зі свіжого мокрого ґрунту. Здавалося, тільки торкнися будь-якого з них — і всі вони покотяться вниз, знищуючи на своєму шляху все живе.

Він благально подивився на чоловіка в комбінезоні.

— Ти чого? — здивувався той. — Не хочеш іти? Вибираєш другий варіант?

Макс похитав головою, розвернувся й пішов угору.

— Що ви робите! — страшно закричала киця. — Він же загине!

— О! Заговорила! — зрадів комбінезон.

Хлопці заіржали.

Максим зупинивсь і з надією подивився на них, потім перевів погляд на дівчину. Він не зміг на такій відстані зустрітися з нею поглядом, очі заливала гаряча вода. Може, це й на краще, подумав він. Якось виберусь. Якось буде. Але сам я певніше врятуюсь. Добре, що так дешево відбувся. Він уже був біля підніжжя пагорба й видивлявся зручніший і безпечніший шлях нагору. Поки що нічого зручного й безпечного видно не було. Нічого, нічого, щось зараз знайдемо.

Яка гидота, подумав Губченко. Яка гидота цей ваш гарячий дощ.

Цієї миті все зникло, його огорнула непроглядна темінь.

Атракціон нечуваної щирості

Він сидів у своїй МГ й не міг відійти від щойно побаченого й відчутого. Найгірше — нічого не зрозуміло. Який стосунок має гарячий дощ до того, що Макс і киця змушені тікати? Це збіг обставин чи системна катастрофа? Нічого подібного (чи бодай наслідків цього) в минулій «подорожі» він не помітив. Який стосунок сьогоднішні події мають до Валєріка? А це ж його скан показав таке майбутнє. До того ж Губченко не міг позбутися огидного й нічим не обґрунтованого відчуття, ніби він і досі мокрий. І тільки через певний час він подумав про світло. Що сталося? Чому знову його подорож завершилася в такий дивний спосіб? Чи це на ньому прокляття таке? Чи збіг обставин? Чи навчиться він колись відрізняти закономірності від збігу?

Голова сохла, а відповідей не було.

Однак слід було вибиратися. Хай там яка причина зникнення електроенергії, довго тут залишатися не можна. І краще вийти, поки світла немає. Бо знову виникнуть запитання. І не тільки в Тихолоза.

Він вийшов із комірчини й здивовано помітив, що з-під дверей лабораторії пробивається вузенька смужечка світла. Він клацнув вимикачем у лабораторії — нічого не відбулося. Отже, знеструмлено тільки його крило. Це могло бути так: змінювалася вахта, перевірили всі тумблери — з’ясувалося, що в цьому крилі світло ввімкнене. Постукали до всіх кімнат, нікого не виявили й вимкнули світло. Тепер, коли Губченко виходитиме з інституту, його неодмінно спитають, де це він був, чому не відгукувався, коли до нього стукали…

Нічого страшного, звичайно, але й із цього може вирости підозра. Добре хоч Тихолоза немає в інституті.

З Костянтином Остаповичем він зіштовхнувся ще раніше, ніж дійшов до вахти. Це було так несподівано, що Губченко мало не розгубився. Врятувало тільки те, що вирішив сам атакувати.

— Привіт, Остаповичу! Ти що це тут робиш у суботу?

— Привіт. Нічого не роблю, як завжди. Чогось захотілося прийти — а що вдома робити? А ти?

— А я так само. Уявляєш, заснув за комп’ютером. Прокидаюся, темно, таблиці не зберіг… Треба з цим закінчувати.

— З чим «цим»? — мимохідь спитав Остапович.

— З трудоголізмом своїм, — так само мимохідь відповів Губченко.

— А-а.

— Ходімо десь пива вип’ємо, — запропонував Губченко, сподіваючись, що Остапович відмовиться.

Але, схоже, той вирішив, що це його приятель натякає, ніби збирається з ним поділитись якоюсь інформацією, й погодився.

Втім, жорстокі реалії життя стали в пригоді. Вони обійшли кілька пивбарів — і все марно. Суботній вечір давався взнаки. Нікуди втрапити не вдавалося. А коли нарешті в одному генделику вони знайшли два місця біля шинкваса, з’ясувалося, що там не побалакаєш. Принаймні на серйозну тему.

А несерйозну… Несерйозною виявилася тема, яка в інший час була б для Губченка більш ніж серйозною. Він заговорив про Валєріка. Про своє ставлення до потенційного зятя, про свої марні спроби переконати доньку, про те, що жінка несподівано стала на її бік… Одне слово, якось так логічно вийшло, що він з дому тікає на роботу, хоч ніякої особливої роботи й немає. От, будь ласка, заснув за комп’ютером.

— Але ж у тебе є дача! — Остапович спробував знайти для нього вихід.

— Та знаєш, коли будували її, коли ремонтував, весь час була така думка, що це для доньки. От усе, що робиш, — шпалери там переклеюєш, двері міняєш, дерева обкопуєш, — і мимоволі гадаєш, чи їй сподобається? І думаєш: мене не стане, вона сюди приїздитиме з чоловіком і дітьми… А тепер…

Усе це була чистісінька правда. Просто раніше ні з ким на світі, навіть з Остаповичем, навіть із найближчими друзями, він би такої щирості собі не дозволив. А нині розумів, що тільки особлива щирість у питаннях,