Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

class="p1">А тут іще й цей пагорб. Дуже високий, дуже спокусливий — там мусило бути сухіше, й звідти можна було чимало побачити. Але біля підніжжя його був зсув ґрунту, а над ним — кілька повалених сосен. Якщо туди полізти, вся ця купа лісу може безладно покотитися вниз, і порятунку вже не буде. До підніжжя вела давня просіка, хоч і заросла вже, але й досі дуже приваблива. Обабіч просіки — густі зарості ожини. Крізь них не продертися.

Позаду, дуже близько, розляглась автоматна черга.

Максим заметушився. Він кинувся в один бік, у другий, потім побіг просто до пагорба. Про свій автомат він навіть не згадав. Зупинився. Страх з’явився і в очах киці. Але її переляк був не такий зацькований і панічний, як у Максима. Очей його Губченко не бачив, але знав його відчуття, тож міг уявити, який це вигляд має ззовні. Ломитися крізь ожину — безглуздо. Вони прокладуть такий слід, що за кілька хвилин їх, обідраних, подряпаних і принижених, напевне доженуть. Але чому він не береться за зброю?

У заростях ожини з правого боку була невелика ніша. Максим потягнув туди за собою дівчину. Вони притулились одне до одного, невідь на що сподіваючись.

Невдовзі почулися кроки, й крізь гілля ожини вони побачили три чоловічі постаті.

— І куди ж це ви, блін, поділися? — весело спитав один із чоловіків.

Він сторожко, тримаючи автомат напоготові, почав наближатися на півзігнутих ногах, пильно роззираючись, як Брюс Вілліс. Двоє інших так само обережно рухалися слідом за ним. Максим не ворушився, міцно притискаючи до себе дівчину.

Їх застукали, мов шкодливих кошенят. Стояли втрьох навколо й лагідно посміхалися.

— Ну, і чого ж ви ото боялися? — знову весело заговорив той, що йшов першим, — кремезний дядько в зеленому військовому комбінезоні, але без погонів. Він, певне, був найбалакучішим із трьох. — Хіба ми такі вже страшні? Чи ви всіх підозрюєте?

— Ні, — відповів Макс нетвердим голосом. — Ми ховаємося від тих, хто всіх підозрює.

Мабуть, невпевненість, з якою він відповів озброєним чоловікам, справила на кицю більше враження, ніж зміст його слів. Вона почала тремтіти, немов від холоду. Максим міцніше притиснув її до себе, мовляв, не бійся, я з тобою.

— Ото придумали, блін, собі розвагу — ховатися! — чоловіки засміялися. — Чого ж від них ховатися! Хай вони ховаються від нас, правду кажу?

Двоє інших щось промимрили в тому сенсі, що так, мовляв, правильно кажеш.

— Ну от! А то — ховатися! Це не діло, не діло, блін…

Максим мовчав. Один із чоловіків повільно підійшов до нього і зняв через голову автомат. Комбінезон повів далі:

— Ну, а що ж ти таке від них ховаєш, цікаво? — Він лукаво перезирнувся зі своїми.

— Нічого я від них не ховаю. Тільки себе й от її.

— Її? Кого це, блін, її? — удавано здивувався дядько в комбінезоні. — О! Та в тебе тут дівка! Оце молодець. А кажеш, нічого не ховаєш. Ну, ти, блін, і жучило!

Губченко нічого не міг удіяти. Абсолютно нічого. Він не міг кинутись на Комбінезона, не міг навіть нічого сказати. Все одно його б не почули. Він тільки міг всотувати інформацію, враження, почуття. Він ніяк не міг вплинути на події.

— Вилазьте, блін. — Комбінезон подав руку дівчині. — А то ще подряпаєш там таку цяцю.

Цяця руки не прийняла. Першим вийшов Максим, вона так і лишилася за його спиною, під захистом ожини.

— Так чого ж ти, чувак, хочеш?

Макс не відповів.

— Ну, жити, звичайно. Це, блін, панятно. Ще — дівку свою. Теж панятно. — Супутники за його спиною реготнули. — Але тут треба вибирати. Шо-нібудь адно. Це панятно?

Максим мовчав.

— Нє, він якийсь небалакучий попався, блін, — звернувся Комбінезон до двох чоловіків, ледь розвернувши голову в їхньому напрямку.

— Зара заговорить, — відповів один із них.

— Це ти добре сказав, брате. Зараза говорить. Зараза справді говорить. А ці мовчать. Значить, не заразні. Незаразна дівка — це справді скарб. Пацана можна зрозуміти. Хто ж таку віддасть по-доброму.

Він замовк і запитливо дивився на Максима. Щось у цьому чоловікові дивувало Губченка. Мабуть, мова, вирішив він. То Комбінезон балакав доброю українською, то раптом переходив на калічний суржик, то знову повертався до української. Грається, зрозумів він. Грається, як кішка з мишкою. Не відпустить. Вірити не можна. Не можна вірити людині, яка змінює мови, як шкарпетки.

Максим — ні пари з уст. Тільки притискав до себе кицю, яка не могла опанувати пропасниці. Її просто-таки колотило.

— То що ж ти мовчиш, друже мій єдиний? — Комбінезон почав дратуватися. — Треба щось вирішувати. Тут уже так: або зараз…або потім.

Його супутники заіржали. Їх було троє озброєних чоловіків. Їм зараз нічого не загрожувало. Ні втекти, ні опиратися бранці не могли. Можна було вбити їх, відпустити, покалічити, просто познущатися…

— Ми дві доби тікаємо з міста, — нарешті заговорив Максим. — Ми виснажені й голодні. У нас нічого немає. Навіщо ми вам? Відпустіть нас.

Він говорив і сам розумів, що каже не те. Це не могло подіяти на його співрозмовників. Але що він мав робити? Він бачив, що ніякого порятунку немає.

— Ну-ну? Чого зупинився? Прадалжай.

Це «прадалжай» виявилося останньою краплею, яка добила рештки Максового характеру. «Прадалжать» було нічого. Він усе сказав. Більше не міг сказати нічого. Він заплакав. І це було найгірше, що він міг зробити за таких умов. Двоє засміялись. Але Комбінезон так глянув на них, що сміх замерз на їхніх мокрих губах.

— Ну от! — лагідно промовив він. — Оцього ще бракувало. Чого ти, дурненький? Невже злякався нас?

Він узяв Макса рукою за шию й нахилив його голову до себе. Макс заридав на його плечі, відпустивши свою кицю.

— Тю, дурненький! — материнським голосом заспокоював його Комбінезон.

— Чи нам тут мало вологи, що й ти ще вогкість розвів. Ну, отямся, ти ж чоловік. — І раптом він зірвався на крик: — Ти ж чоловік, блін!!! Чи ти баба, блін!!! Я кого питаю, блін! Струнко!

Найбільше Губченка вразило, що це подіяло. Макс не тліьки перестав плакати, а й справді став струнко. Невже встиг послужити в армії? Не схоже.

— Ти що ж це, стерво сопливе! Це тобі тут дитячий садок? Я вас спрашую, маладой-неабучений! Це вам дитячий садок, штолі? Атвєчать!!!

— Нікак нєт! — істерично вистрілив у відповідь Максим. Він уже підсвідомо почав пристосовуватися до нових умов.

— Молодець! — радісно поплескав його долонею по щоці Комбінезон.

— Молодець! А що, хлопці, візьмемо його до свого загону? Чим не вояк? Справжній оборонець землі