Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

— Що це? Чому вони так часто падають? — нарешті почув він голосок дівчини.

— Просто земля стає такою рідкою, — відповів хлопець, — що не може вже втримати в собі коріння. Не турбуйся, кицю, на нас не впаде жодне дерево.

Та вона й не турбувалася. Знову в синіх очах з’явилась апатія.

Про можливе глобальне потепління Губченко чув і читав чимало, тільки такого не уявляв. Утім, це могло не бути одним із наслідків чи симптомів потепління. Але він чомусь був упевнений, що це наслідок діяльності людини.

Йти мокрим лісом ставало дедалі важче: тут і там уздовж і впоперек їхнього шляху лежали повалені дерева. Власне, про їхній шлях тепер можна було говорити тільки з огляду на ці природні перешкоди, подекуди нездоланні. Шлях залежав уже не від вибору хлопця, а від того, куди дозволяли йти сосни. Більшістю повалених дерев були саме сосни. Хоча здавалося, що в цьому мішаному лісі хвойні дерева зі своїм довгим вертикальним корінням мусили б бути найбільш стійкими. Це б Коміренка про все розпитати…

Ця дівчина була молодша за Губченкову доньку. І він ставився до неї як до доньки. Вона зовсім не була схожа на Оленку: все інакше, і разом з тим, було в ній щось таке зворушливе… Що саме? «Ти ж письменник!» — висварив себе Губченко. Невже не можеш сформулювати, що саме? І мусив визнати, що не може. «То такий ти й письменник!» — проголосив собі вирок.

Письменник… Це було так далеко. Точніше — так давно!.. Ніби він уже належав не своєму часові, а цьому теплому дощу. Все колишнє здавалося нині пустопорожніми забавками, інтелектуальними вправами, розвагами, чимось на зразок «тетрису». Тут була доля справжньої живої людини з синіми очима й мокрим волоссям, що ручаями струмувало по шиї та плечах…

«Отямся, — сказав він собі. — Яка жива? Яка справжня? Це лиш гіпотетичне майбутнє. Тож і ця киця — теж гіпотетична, вона цілком може взагалі не з’явитися на світ».

Але самого його це не переконувало. Адже будь-який з відомих йому варіантів майбутнього може стати справжнім. Тобто це для нього, для Губченка, який комфортно сидів у своїй захищеній і відгородженій від світу комірчині, киця була гіпотетичною. Для неї самої це були її світ, її життя, її доля — не гіпотетична, а справжнісінька, єдина, якої не можна прожити двічі, не можна переграти, перехитрувати, підмінити.

— Все, — сказав хлопець. — Привал. Якщо я зараз не відпочину, то впаду, як та сосна.

Киця не відповіла.

— Максе, — сказала вона через кілька хвилин, — кинь мене. Я більше не можу. Я мов сосна. Я вже впала й більше ніколи не підведуся.

Губченко засміявся. Сміх був недоречний, але він зрадів, що так точно вгадав у своїх роздумах характер дівчини. Вона була щира — не блефувала, не перевіряла його. Справді думала те, що казала.

— Ти що, кицюню, — втомленим, але дбайливим голосом відповів Макс. — Куди ж я без тебе. Якщо не можеш іти, будемо сидіти, лежати — що завгодно… — Він мить подумав і виправився: — Лежати, щоправда, не можна. Навіть сидіти довго не можна. Самі пустимо коріння й перетворимося на різні дерева. Ти, наприклад, станеш калиною. Або ні… Тополею: стрункою і тендітною. Пірамідальною.

На її обличчі майнуло щось на зразок усмішки. Заохочений цією реакцією, Макс вів далі:

— Навколо все попадає, а ти стоятимеш серед поля. Вітер нагинатиме тебе до самого долу, та не зможе здолати. Дощі полоскатимуть твоє листя, однак не зможуть розмити твого коріння. Самотній музикант приходитиме до тебе й розмовлятиме в твоєму затінку з чотирма стихіями…

— А ти? — дуже серйозно спитала дівчина.

— А я? — хлопець затнувся, не знаючи, що сказати.

Губченко спочатку здивувався, що йому так важко відповісти на таке просте запитання, а потім зрозумів, що Макс — нещирий.

— Я стану кущем ліщини, — нарешті придумав він. — У мене буде багато стовбурів, весь я буду всипаний дрібними горішками, й до мене прилітатиме навесні сила-силенна пташок.

— Це принаймні зрозуміло, — тихо мовила дівчина.

— Що саме?

— Такі плани. Це плани. Все інше…

— Це не плани, дурненька, — засміявся Макс. — Це фантазії. А план у нас один: врятуватися.

— Це не план, бо це неможливо, — похитала дівчина головою.

— Можливо, — твердо сказав Макс. — Можливо. Тому що необхідно. Якщо загинуть усі, ми загинемо з ними разом. Якщо хтось залишиться живий, це мусимо бути ми з тобою.

— Чому?

— Бо у нас немає іншого виходу: або ми загинемо, або виживемо. Удвох. От і все. Ходімо.

Нікак нєт!

Він підвівся й подав дівчині руку. Без цього вона б, мабуть, не змогла встати. Макс різко підняв її, й вона за інерцією опинилася в його обіймах. Автомат за спиною безвільно смикнувся й ударив його магазином по спині. Дівчина звично поклала голову Максові на груди й обхопила руками навколо талії, пропустивши ліву руку між його спиною й автоматом. Так вони стояли кілька хвилин. Навіть утомлена, вона не дратувалася на хлопця: розуміла, що він має рацію, що їм треба встигнути якомога далі відійти від… Від чого саме, Губченко досі не зрозумів.

Разом із Максом він відчував її мокре волосся на своїх мокрих грудях, усе її тіло й руки в себе за спиною. В нього ненадовго з’явилося відчуття, буцімто він підглядає, буцімто краде чуже щастя. Але це було радше придумане, ніж справжнє відчуття. Якби не жалість, яка його переповнювала, можна було б подумати й про підглядання. Тут було інше. Він разом з Максом обіймав кицю й переживав гострий жаль. І так би й стояв, не поворухнувшись, щоб не злякати її довіри, не наполохати ніжності.

Максим м’яко відсторонив її, взяв за руку й повів далі, прискорюючи кроки. Поступово вона втягнулася в ритм руху і йшла майже поруч, спираючись на його руку.

— Вони не будуть за нами гнатися?

— Звісно, ні, — бадьористо відповів Макс. — Вони хворі люди. Нас немає поруч, тож ми їм нецікаві. Але краще не розмовляти. Тим більше, що ти про це вже сорок разів питала.

— Чому не розмовляти, якщо вони не будуть гнатися?

— Тому що в лісі можуть бути й здорові. От їх нам треба боятися.

— Але ж нам усе одно колись доведеться прибитися до якихось людей. Ми не зможемо завжди тікати.

Макс подумав, тоді сказав:

— Можливо. Але що пізніше це станеться, то краще. Мовчи.

І знову вони йшли мовчки. Тільки невпинний дощ шурхотів у кронах і під ногами, заливаючи очі, пробираючи теплою вогкістю до самісіньких кісток.