Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Та й Губченкові так було легше. Подібні балачки ніби допомагали йому повернутись у цей світ, у цей час, відсторонитися, дистанціюватися від гарячого дощу й огидної зради.

Додому він прийшов пізно, добряче напідпитку, однак настрій був оптимістичний. Він відчував щось на зразок гордості: навіть хитрого лиса Тихолоза вдалося заплутати й пустити хибним слідом.

Чорні дні

Для Губченка настали чорні дні. Він неясно відчував, що між подорожжю з гарячим дощем і характером Валєріка є певний зв’язок, але не міг його сформулювати, увиразнити — навіть для себе. Що вже казати про Оленку! Їй він не міг нічого пояснити. Взагалі нічого! Хоч побачене стосувалося її значно більше, ніж його самого. Значно більше!

У батьків завжди не менше секретів від дітей, ніж у тих — від батьків. Це закономірно. Однак попри це Губченко від доні мав секретів значно менше, ніж від інших дорослих. Менше, ніж навіть від дружини. З Оленкою він обговорював свою роботу, стосунки зі співробітниками, яких вона майже всіх знала, задуми своїх книжок, письменницькі та видавничі інтриги… Вона зрештою була єдиною людиною, з якою йому було цікаво говорити про літературу. Так склалося з її дитинства, що вони читали одні й ті ж книжки. Одне слово, вона була єдиною в світі людиною, якій він міг би відкрити МГ і все, що завдяки своїй машині побачив. Зрештою, він навіть міг би їй дати можливість здійснити подорож.

Усе це було можливо. Було б. Якби в тому клятому майбутньому йому пощастило побачити бодай щось радісне й приємне. Бодай щось!

Губченко сподівався, що це поки що. Що далі все зміниться. Що це просто йому траплялися скани не тих людей. Але зараз на худенькі плічка доні навантажити всі знання, від яких він собі вже кілька тижнів не знаходить місця, — цього зробити він не міг. Надто любив доньку, аби власноручно вганяти її в депресію. З дітьми діляться добрим, а не страшним.

Однак він розумів, що Валєрік може стати її життям, її долею. І приховувати про нього те, що знав її батько, було безвідповідально. А що він знав? Він сам нічого не знав. То чим же ділитися? Губченкові було гидко. Треба завести на дачу купу піску, щоб було куди ховати голову, думав він.

Телефонували з видавництва. Всі графіки подання рукопису нової книжки він уже зірвав. Це вже по другому колу. Дивно, що взагалі подзвонили. Губченко знав, що він чи не єдиний пунктуальний автор у видавництва — письменники взагалі люди необов’язкові. Редактор наполягав на відповіді: чи буде він узагалі цю книжку подавати й чи збирається й далі з видавництвом співпрацювати. Губченко розумів, що редактор не може знати, чим він займається, і все ж дивувався: кому потрібні ці книжки, коли людство перебуває на межі катастрофи. Пояснити цього він не міг, тому брехав і викручувався. І знову був сам собі гидкий.

Одного вечора дружина терпляче дочекалася, поки він повечеряє, потім склала в мийку брудний посуд, але не стала мити, а сіла перед ним за стіл і промовила найнеприємнішу фразу:

— Тобі не здається, що нам треба поговорити?

От уже чого йому не хотілося — так не хотілося. Але скаже про це, і далі розмова піде добре відомим руслом: «Тобі вже й розмовляти зі мною не хочеться?»

Тому він відповів запитанням на запитання:

— Про що?

— А хіба нам нема про що поговорити? — Звісно, вона була б задоволена, якби починав він. Попри те, що почала сама.

— Треба з’їздити на дачу, весна. — Ясна річ, вона не це хотіла почути, але Губченко не збирався підігравати. Хай починає розмову сама.

— У тебе є на це час? — саркастично спитала жінка.

— Яке це має значення? Ти ж сама розумієш, що від мого часу це не залежить.

— А від чого це залежить? — Жінка вже завелася. — Від чого залежить узагалі все в нашій сім’ї? У тебе ж ні на що немає часу. Ніколи. У нас немає чоловіка в домі. Протікає труба на кухні, то це тільки я можу викликати сантехніка, не піти на роботу, щоб дочекатись його… Ти що, не вмієш сам полагодити? Якби ж то не вмів! Ти ж усе вмієш! Але часу в тебе, бачте, немає! Цілий тиждень з вихідними проводити на роботі, а потім вештатися з Тихолозом по генделиках — на це в тебе є час. А поговорити з жінкою — на це немає!

Загалом вона мала рацію. Тому нічого заперечити Губченко не міг. І погодитися не міг. Бо якщо він погодиться, далі доведеться обіцяти, що він полагодить пральну машину, вивезе півбалкона мотлоху на дачу, перекопає там город, випере тут білизну, подружиться з Валєріком, ніколи не вип’є пива з Тихолозом і взагалі ніколи не вип’є пива…

— Чого ти від мене хочеш, люба? — спробував він надати своєму голосу примирливих інтонацій.

— А сам ти, ти — чого ти хочеш, ти знаєш? — Вона не піддалася на цей хід. — Я вже давно знаю, що не потрібна тобі. То треба зробити якийсь висновок. Треба зробити вчинок. Ти ж чоловік. Зберися на силі й скажи те, що ти хочеш сказати.

О! Такого він не очікував. Виявляється, питання вже лежить в онтологічній площині: бути чи не бути. Звісно, вона перебільшує. Але все одно виходило, що він занадто вже віддалився від неї, від родинних справ узагалі.

А хіба те, чим він займається, — не стосується родинних справ? І це питання вже майже злетіло з язика. Але він учасно схаменувся. Бо зрозумів, що це те саме. Що дружина зараз робила таку ж спробу, які перед тим неодноразово робив Тихолоз. Тобто спонукала його до того, щоб він усе розповів. Отже, таємниця написана в нього на обличчі. Отже, він справляє враження людини, яка від усіх приховує страшний секрет. А це справді погано. І з цим щось треба робити.

— Люба, ти перебільшуєш, — іще більш примирливим тоном сказав він. — Просто в мене горить планова тема. Я весь у роботі. Навіть у видавництві позривав усі графіки. Вибач, якщо мало уваги тобі приділяю. От закінчу тему, тоді стану активнішим на сімейному фронті.

— Коли це станеться? Ти можеш сказати, коли ти її завершиш? — Дружина так просто не здавалася. Щоб вийти з розмови, вона мусила отримати обіцянку. Інакше ніякого задоволення, ніякого відчуття перемоги в неї не буде.

— Так, звичайно, — невлад відповів Губченко.

— Що «так»?!

— Як тільки закінчу тему,