Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

І обоє лишилися незадоволені.

Наступного дня він щойно прийшов до інституту, як зателефонувала секретарка й сказала, що директор викликає його до себе.

— Прямо зараз?

— Прямо зараз.

І почалося. Ми, звісно, дуже цінуємо ваш талант, але якщо ви й далі так ставитиметеся до виконання планових завдань… Як слухняний хлопчик Губченко слухняно слухав директора, знав, що ніяка сила зараз не змусить його взятися за виконання планового завдання, й думав про те, що необхідно зробити якийсь акумулятор, що не дозволить знеструмити МГ, якщо навіть несподівано вимкнеться живлення.

Мабуть, директорові його вигляд не сподобався, бо той перейшов на довірчий тон:

— Слухай, ну чим ти таким зайнятий, що не можеш закінчити тієї нещасної теми? Ну це ж дурниця, а не тема. Я ще розумію, був би п’яницею чи там гультяєм. Ну, чим можна займатися, що не вистачає часу на таку нескладну тему?

Он воно як! Виходить, що й директор уже щось підозрює! Чи не Тихолозова це заслуга? Ні, навряд. Не така він людина. Якби й наважився щось сказати директорові, то спершу попередив би самого Губченка. Невже директора справді так турбує затримка з плановим завданням? Теж навряд. Тобто сам він, Губченко, видно, справляє таке враження. З його вигляду, отже, помітно, що він щось цікаве знайшов чи винайшов. А це ще гірше, ніж якби Тихолоз щось на нього настукав.

Після розмови з директором він почувався зацькованим звіром. Навколо було багато людей — близьких, рідних, добре знайомих, різних. І ні з ким не міг він поговорити про найголовніше, що зараз було в його житті. І навалився страшний і ніколи раніше не звіданий стан — самотність.

Свій город

І знову Губченко боявся МГ. Тепер іще більше, ніж минулого разу. Він уже виготовив прилад, який накопичує енергію під час роботи МГ, а також попереджає про відімкнення струму в мережі. Тепер, якщо хтось вимкне рубильник на щитку в той час, як Губченко «подорожуватиме», машина повідомить йому про це, він зможе вимкнути МГ і нормально повернутися з комірчини до лабораторії.

Але це він зробив за інерцією, як людина, що звикла кожну справу доводити до кінця. Що ж до нової подорожі, то він досі не міг наважитися. Вирішив відкласти нові випробування, а тим часом закінчити планову тему — адже саме за неї йому платять зарплату, завдяки їй він може користуватися електричним струмом, комірчиною, та й усіма запчастинами, отриманими від Тихолоза.

Однак ця робота не пішла. Просто не зміг себе змусити зануритися в справу. Думки літали зовсім в інших краях.

Невже це справді the point of no return?[4] А коли можна було все поставити на своє місце? До Чорнобиля? До атомної бомби? До першого паротяга? Цього він не знав, хоча й був переконаний, що кожна з цих віх має значення. Звісно, має. Все має значення. Кожна людина своїми справами рухає життя в тому чи іншому напрямку. Цього внеску не можна применшувати. Але й перебільшувати не можна.

А потім він вирішив, що «своя хата скраю» і «треба обробляти свій сад» — це дуже близькі концепти. І повірив у мудрість свого народу. Французи до вісімнадцятого століття страждали, доки придумали, що треба обробляти свій сад, а не шукати шляхів, як перевиховати інших. А наш народ із цим переконанням жив віки. Був нюанс, була істотна різниця між цими хатою й городом; цієї різниці Губченко не міг не бачити. Тож вирішив поки що жити за французьким рецептом.

Він не став підганяти себе й ґвалтувати — хай їй грець, тій МГ. Нічого з нею не станеться, якщо постоїть. Губченко занурився у планове завдання.

Тут, зрозуміло, було лукавство. Не так планове завдання його захопило, як пов’язані з ним небезпеки. Інститут, точніше — його керівництво — постійно сушило собі голову над проблемою скорочень. Грошей катастрофічно не вистачає, тому треба зменшувати фонд зарплати. Виганяти людей з роботи — неприємно. Не хочеться ж, справді, виглядати звіром. Тому треба чіплятися за формальний привід: мовляв, я тут ні до чого. От вирішили: хто не виконує тем, тих скорочуємо. Рішення було таким справедливим, що годі й сперечатися.

Звісно, Губченко не так уже й тримався за цю роботу. Але бути звільненим з інституту означало втратити доступ до МГ. На це погодитися він не міг, попри весь свій страх перед подальшими подорожами.

Тепер можна було відкрито дивитися дружині в очі: він їй не брехав про роботу над плановою темою. Він справді над нею працює!

Від ранку до вечора сидів він у лабораторії й намагався працювати. Щось виходило, але зовсім не те, на що він розраховував. Результати перших експериментів були безсистемні й суперечливі. Природа часу вислизала з рук, як мило. Прогностивні технології, над якими працював Губченко і які він заклав в основу своєї МГ, навіть теоретично давали такі відносні й умовні результати, залежали від такої величезної й непіддатної врахуванню кількості факторів, що у Губченка паморочилося в голові. Передбачення виходили непередбачуваними.

При цьому він весь час намагався не збитися на практику, бо тоді його результати стали б очевидно експериментальними, й кожному невігласові відкрилося б, що Губченко має якийсь прилад або принаймні колосально складну комп’ютерну програму, що дає такі дані.

Він не міг собі дозволити подати на вчену раду абияку роботу. Звик усе робити досконало. А досконалість не давалася до рук. Ясна річ, існувала можливість подати таку роботу, яка б одразу вивела інститут у передові у світі, а її автора як мінімум висунула на здобуття Нобелівської премії. Це великі гроші. Тоді можна було б створити власну лабораторію, ґранти з усього світу посипалися б, мов сніг… Ні. Губченко не міг, не мав права випускати з пляшки цього джина. Це його хрест. Він уже знав, у який психологічний стан завела його ця клята МГ. Страшно уявити, що станеться з людством, якщо в будь-якому універмазі електроніки кожен охочий зможе придбати собі таку іграшку.

Тоді від подорожей і дітей не вбережеш. А такі удари по дитячій психіці, які вже отримав Губченко, можуть призвести взагалі до катастрофічних наслідків для всього покоління. Та й для всього людства, зрештою.

Свій город треба обробляти самому. Й нікого не пускати на грядки. Повбивати кілочки, напнути на них різнобарвні стрічечки й пильно стежити за кожним, хто має нахабство чи необережність наблизитися.

Дійшовши цього благородного висновку, Губченко раптом