Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

— Я залишив його у селі… просто я збився з дороги…

— В якому селі? І куди ви ішли?

— Я йшов сюди… мені сказали, що десь недалеко можна знайти доброго знахаря…

Не знаю, що зі мною сталося: я повністю втратив контроль над своїми думками… всі мої журналістські „штучки“ кудись вивітрилися — і я відчув себе просто безпорадним у ситуації, в яку сам себе загнав.

— Ідіть вниз до села, — може, вам там нададуть допомогу, — стримано відповів охоронець.

Я поплентався до села.

Була уже пізня година, — ноги самі промацували стежку. Витяг потужного ліхтарика і став присвічувати дорогу…

Хто ходив горами, той знає, наскільки відносні тут поняття часу і простору. Коли тобі кажуть: „Та це — зовсім близько: перейди через он ту гору — і ти вже на місці!“

А перейти через гору — це інколи означає подолати відстань у ціле життя…

Я не зміг подолати відстань до села, — але подолав відстань у ціле життя…

До села наблизився уже на світанку. Вирішив перепочити, бо люди ще спали.

І в цей час двоє вийшли з кущів…

Як же я міг забути про систему відеоспостереження! Визначити мою персону було справою декількох хвилин!

Напевно, я втратив свідомість після першого ж удару…

Як не дивно, до деталей пам'ятаю, що було зі мною потім. Я бачив це наче в кіно: вони відтягли мене зі стежки, кинули в джипа і вивезли на трасу. Тут викинули моє тіло на дорогу в місці, де вона робила крутий віраж. Будь-яка машина могла зачепити або розчавити мене, бо справитися з керуванням над урвищем дуже важко…

Я стояв збоку, бачив своє скоцюрблене тіло посеред дороги. Спробував кричати і кликати на допомогу, — але все було, як у сні. Кричав без голосу, метався, як тінь, довкола самого себе. Намагався переконати себе, що це тільки сон, — вибіг за поворот, аби випередити машини, але не знав, що діяти…

І в цю мить я побачив, як із лісу вийшов чоловік. Він нагнувся над моїм тілом, поклав руку на серце і щось довго шептав…

Потім все зникло. Я відчув, що опинився в дуже вузькому тунелі. Відчував, що попереду є світло, але очі мої впиралися у склепіння тунелю. Я застряг у проході. Намагався ворушити ногами, докладав неймовірних зусиль, кричав, борсався, — і нарешті світло проявилося перед очима.

Прийшов до свідомості у сільській хаті. Якісь люди йойкали і бідкалися, жінка подавала мені теплий запашний чай…

Ці люди сказали мені, що я сам доповз до їхньої хати. Зі мною не було нічого: ні документів, ні грошей, ні будь-яких речей.

Коли я оклигав, вони дали мені гроші на дорогу…

Як не дивно, я все пам'ятав. І розмову з охоронцем, і те, що сталося потім…

Не знав лише, хто повернув мене до життя. Може, це ангел у тілі чоловіка спустився з неба, аби оживити моє тіло?

Мій звичний цинізм вивітрився, як не було.

В редакції я розповів шефу, що проколовся, мене побили і пригрозили. Оскільки замовлення було між нами двома, він вибачився, що піддав мене такому ризику, і для колег зосталася лише історія про побиття журналіста за його діяльність. Ніхто з цього приводу особливо не галасував, — але всі з певним розумінням поставилися до того, що я „зламався“ і відійшов від „перченої“ журналістики…

Природно — мені довелося шукати собі іншу роботу. Межа, через яку пройшла моя свідомість, окреслила проблему, над якою я ніколи не задумувався: всі журналісти вважають себе борцями за правду, за справедливість, — воїнами на вістрі часу. І я так вважав, хоч добре знав, наскільки „домальованою“ у стилі настінного графіті, — грубими вульгарними мазками, — була моя „правда“.

Чи зрозуміли б мої „фани“ ту правду, яка відкрилася мені після розмови зі старою знахаркою? Можливо, їх зацікавив би момент несподіванки в сюжеті, але мого болісного плачу після того, як я повернувся до життя, ніхто не зрозумів би…

Бо дуже висока правда невидима для людей, які шукають об'їдків сенсацій на смітниках життя…

Я більше не захотів ритися у відходах чужих доль. Я знав, наскільки гірким і непривабливим є насправді життя тих, хто хоче постійно красуватися на обкладинках глянцевих журналів, на перших шпальтах „жовтої“ преси…

Однозначно вирішив покинути журналістику — і оскільки за освітою був художником-дизайнером, то спробував щастя у цій нейтральній царині діяльності…

Тоді я вперше почув серед дизайнерів термін „просторологія“. Це було щось глибше за те, що я знав, — принаймні для мене поняття просторології увібрало метафізику, платонівську геометрію, колоротерапію і багато ще чого такого, чому раніше не надавали значення. У нас з'явилися багаті люди, які хотіли своє житло зробити своєрідним ритуальним домом для замовлянь — на гроші, успіх, здоров'я і все таке інше, або просто не хотіли відставати від своїх суперників…

За роки журналістської діяльності так далеко відійшов від світу справжнього мистецтва, що тепер поринув у нього, як в чисту купіль…

Мене зацікавили всі нові пошуки в галузі дизайнерського мистецтва. Від часу мого навчання багато що змінилося, я втратив зв'язки, тому з великим задоволенням відвідував різні семінари, виставки, презентації, аби увійти в атмосферу середовища.

І тут, в дизайнерському „бомонді“, я зустрів цю дивну дівчину: „містичну ключницю“, як подумки її назвав.

Ми зустрілись на заняттях з фен-шую. Це якраз входило в моду — східні амулети, слоники і „будди“, що мали забезпечити багатство та благополуччя родин, весь антураж східного світу. Багаті люди шукали дизайнерів, які могли напустити в їхні голови багатозначного туману із заморським ароматом і вдало потрусити тугі гаманці.

Вона не займалася фен-шуєм. Очевидно, теж приходила для того, аби зустрітися і поспілкуватися з цікавими людьми.

Помітивши мій сарказм у сприйнятті „одкровень“ керівників семінару, вона раптом запропонувала відвідати її майстерню. Я з радістю погодився.

Коли ми зайшли у просторе напівпідвальне приміщення старого будинку, я аж присів від несподіванки. Це був світ українських Карпат!

Інтер'єр однокімнатної майстерні був спланований так, що простір створював враження одночасного перебування у великій гуцульській садибі. Тут була піч, покуть з іконами, комора з усім причандаллям, — тут була навіть маленька стаєнка з живою овечкою! Справжньою овечкою, яка зустріла нас радісним меканням!

— Я привезла її лише на зиму, — сказала дівчина і ніжно погладила звірятко.

В кімнаті було так багато світла, — воно сіялося зі стін, ліжників, сорочок…

Ми випили запашного трав'яного чаю — і вона розповіла мені про таємниці „українського