Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

Все тіло завмирає від жаху, мозок напружений, щось наростає і наближається, — і раптом поряд зупиняється біле авто. Він очікує найстрашнішого, закриває очі від жаху — але раптом бачить перед собою дівчину. Це Анна. Вона каже: «Швидше сідай, я вивезу тебе звідси!»

* * *

Дивно, але сни залишають у пам’яті лише якийсь один відбиток. Снилося багато всього, але все блискавично змилося пробудженням. Зосталася радість від зустрічі з Анною…

Чи так буде правильно?

Це питання виникає наче нізвідки: чи так буде правильно — покинути Анну, навіть не давши собі і їй порозумітися? А може, все це — лише ілюзія? Це відчуття єдності, спорідненості, захищеності, правдивості… ніби все склалося в цілісну картинку — десь там, глибоко на підсвідомості…

Єдину мить тривало відчуття, що ось ти сам — спокійний і наповнений, тому що вона поруч…

Серце схлипнуло, як дитина, але жорсткий холодний розум тут же затюкав на нього: «Навіть не смій думати! В тебе Лариса і діти — і з ними тебе в’яже все, що необхідне в житті: робота, комфорт, стабільність і влаштованість. І ти сам ніколи не дозволиш собі це зруйнувати…»

І навіть не дозволиш собі хоча б наблизитись, аби зрозуміти — що таке справжня любов?!

Дмитро сам подивувався, чому цей блискавичний діалог пролетів у його голові саме зараз: у такому неблагополучному становищі, коли він не усвідомив до кінця, що з ним трапилося, чому він тут, у хатині цього старого…

А може, саме зараз це питання звучить якраз доречно? Може, зараз воно є найважливішим? Перш ніж він дізнається, чи зможе повернутися у своє колишнє життя, він має знати: заради чого…

Він пробує підвестися, але тіло таке важке, наче в нього налили свинцю. Нічого не болить, але волі нема. Це наче сон, який розгалужується на безліч сюжетів. І він ніяк не може прокинутися…

— Поговоріть зі мною, — тихо просить Дмитро, як тільки почув скрип дверей. — Не залишайте мене…

Старий сідає біля нього і мовчки дивиться своїми очима-дзеркалами.

— Що сталося? Ви ж усе знаєте… скажіть мені… коли я пробудився, мені було так добре, ніби я на світ народився… а зараз я хочу померти…

Старий мовчить.

Дмитро чекає, це мовчання вивертає його, як нудота, у нього виривається схлип, врешті тілом починають здригати конвульсії.

Він плаче, щось говорить, кричить, лупить руками, — але це не торкає старого. Він дивиться таким же проникливо-відсутнім поглядом і мовчить…

Всю ніч він просидів біля Дмитра, — той марив і плакав, пробував підвестися, — але тільки безсило вдаряв кулаками по грудях…

* * *

Сонячний промінь знову загойдався на блискучій скалці в кутку кімнати. Старий входить і знімає хустку з вікна… стоїть у промінні сонця — маленький, недопроявлений образ чогось земного і теплого…

Дмитро дивиться на нього майже відсутнім поглядом — все вчорашнє вивітрилося з його серця. Ніякого страху, ніяких сподівань…

— Вставай! — раптом каже старий і різким рухом зриває з нього овечі шкури. Дмитро лежить зовсім голий, — старий кидає йому одяг і відвертається…

Звичним рухом, записаним десь на підсвідомості, він хапає труси, сідає на ліжку і починає одягатися. Ніде у його мозку не поворухнулася думка про те, що ще вчора він заледве міг поворушити ногами…

Встає, поправляє на собі зіжмакану сорочку, вперше оглядає хижку…

— Я піду, — каже старий. — На столі бринза, тут маєш воду…

Дмитро навіть не встиг оговтатися, як старого не стало.

В кутку хижі він побачив свої речі: рюкзак і дві сумки. Уважно оглянув все, що містилося в рюкзаку: ноутбук у нього був закріплений на «підвісках», він мав витримати будь-які випробування дороги.

Перевіривши, чи все на місці, Дмитро полегшено зітхнув.

Відчинив старі скрипливі двері і вийшов з хижі…

* * *

Ступив крок — і спинився. За два кроки від нього зяяла глибока прірва. З неї підіймалася височенна скеля з гострим шпилем, що на відстані закривала хижу від стороннього ока. Справа видно було ледь протоптану стежку, що губилася в чагарнику. А за спиною височіли гори…

Дмитро завмер у спогляданні величної краси. Сонце сліпило очі, лісове птаство шугало у височині і ткало свою різнобарвну музику…

Куди пішов старий? Напевно, тією стежкою. А де його стара, про яку він згадував? У хижі не видно було слідів жіночих рук. Вона виглядала, як тимчасова нічліжка. Він же пастух — живе десь поблизу своїх кошар.

Дмитро пішов у хижу, виніс на сонце батареї, увімкнув комп’ютера. Як не дивно, заряд акумулятора ще тримався.

Котре сьогодні число?

У пам’яті почали смутно проявлятися спогади.

Він приїхав у гори. Коли це було? Зараз 20 липня. Це час його відпустки. Коли вона закінчується? Логічно, що десь у кінці місяця…

Що це з його ідеальною пам’яттю?

Під руки потрапив записник. Він погортав його і натрапив на сторінку з промовистою назвою «Питання». Перечитавши їх, здивовано подумав: «Чому я тут же не записав відповідей?»

Щось сколихнулося у свідомості, — Анна, книжка, робота…

І чому він тут? Як міг забратися на таку висоту? Що сталося?

Відкрив останні файли, з якими працював. «Мольфар»… Переглянув декілька сторінок, — це книжка якогось невідомого автора. Смутно пригадав сюжет. А що далі? Чому він читав цю книжку?

Витяг із хижі овечу шкуру, зручно вмостився на дерев’яному зрубі і почав читати.

* * *

«…Я вирішив іти на базу пішки, хоча туди ходила маршрутка. А ну як доля щось цікаве підкине дорогою?

На місце добрався майже вночі. Хоча у мене була з собою палатка, вирішив спробувати проникнути на базу.

Охоронець з фейсом героя американського бойовика зупинив мене ще на підході до брами.

— Ваші документи! Чого тут шукаєте?

— Хочу переночувати, — заблукав у горах! — відказав я, показуючи фальшиве посвідчення водія. Не завжди варто засвічувати себе, — особливо в таких випадках.

— Місць нема, — холодно відказав охоронець. — Спускайтеся цією стежкою вниз, — дійдете до села. Там люди приймають на нічліг.

— Дякую, — я розвернувся, щоб іти вниз, але щось підкусило поставити ще одне запитання. — Скажіть, будь ласка: ви місцевий? У мене товариш поранив ногу: потрібна допомога… може, десь тут є якийсь знахар?

— Де ваш товариш? — я не помітив у темряві, як, напевно, зблиснули очі охоронця, але не сподівався цього запитання. Декілька секунд замішання,