Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

class="p1">Він уявив собі, що могло би бути, якби зостався там на ніч, — і біль від подряпин одразу стих.

Але ноги все ще затерпли. Він їх просто не відчував. Спробував піднятися — і не зміг…

Якщо до ранку не вибереться звідси, ті двоє можуть прийти його шукати…

Знову жар в тілі, а потім обливання холодним потом…

Зустріч з вовком видалася просто дрібничкою порівняно з цією халепою. Тому що зараз він не міг рухатися — опинився в лабетах якоїсь сили, яка піднесла над ним свій великий палець…

Вгору чи вниз?

* * *

…Знову цей безкінечний зал з дзеркалами. Знову пищання, крики, кривляння, — він побіг…

І раптом в кінці ряду побачив себе. Вперше побачив своє реальне відображення в дзеркалі. Зупинився і підійшов…

Його власне обличчя було холодним і аж перекошеним від гніву…

— Нам треба поговорити, — сказав сам собі…

Наступної миті він уже сидить в затишному більярдному клубі навпроти університету. Бачить себе знову збоку — він у тій безглуздій професорській мантії, яку одягав після захисту дисертації. Хтось сидить перед ним — але Дмитро-глядач його не бачить, бо споглядає сам себе.

— Я розмажу тебе… — тихо, але погрозливим тоном каже Дмитро-професор комусь невидимому. — Ти поставив під удар все моє життя — і сім'ю, і кар'єру. Ти знаєш, скільки зусиль мені це коштувало! Ти слюнтяй і бездара, ти завжди ставав мені поперек дороги зі своїми сентиментами! Здохни нарешті і не потрапляй мені на очі!

Дмитро-глядач аж підстрибує від несподіванки. Схоже, це всерйоз…

— Ні, паскудо, я не поступлюся тобі. Ти забрав мою свободу, моє прагнення кимось бути… не цим опудалом, напханим цитатами, а собою, — ти навіть не дав мені можливості заглянути у власну душу…

Але я все бачив і все пам'ятаю. Я знаю, як ти береш хабарі через двадцяті руки — і робиш вигляд, що хтось нав’язливо приносить тобі подарунки, від яких ти цнотливо наче відмовляєшся. Ти полюєш за симпатичними студенточками — і так уважно припильновуєш їхні пропуски, так старанно дбаєш про їхні знання — і так обдаровуєш їх своїми батьківськими усмішками, аж поки котрась не клюне…

А потім приходиш додому — і менторським авторитетним тоном «втираєш» своїй дочці, якою має бути дівчина з порядної сім’ї…

Стає гаряче, нема чим дихати, — стіл у більярдній починає пливти, все зникає…

І довгий тунель, пронизаний світловими нитками-зблисками, несе його по спіралі кудись углиб мороку…

* * *

Дмитро відкриває очі — і гострий запах диму вдаряє в ніздрі…

Бачить сухі китиці різних трав на дерев’яному сволоку. Промінчик сонця спалахує на якійсь скалці в кутку кімнати і весело мерехтить у повітрі…

Дуже тихо. Так тихо, що стукіт серця звучить, як передзвін на сільській дзвіниці…

Тихо і спокійно… ніяких думок, жодних запитань… ніщо не дивує і не викликає остраху…

Він довго лежить із розплющеними очима, насолоджуючись блаженством…

Скрип дверей, як постріл, підкидає його на ліжку. Хтось заходить в кімнату, щось кладе на долівку. Запах диму стає ще гострішим. Дмитро закашлюється…

Якийсь дідок шкандибає до вікна, знімає з нього хустку, — і сонячне світло заливає кімнату. У цьому світлі перед ним з’являється… якесь дуже знайоме обличчя. Ці великі сині очі…

Дмитро напружується, аби згадати, де бачив цього старого…

— Ну що, сину, далеко ж ти ходив! — каже старий. — Треба було зачекати на мене в тій печері…

Блискавично пролітають уламки спогадів.

— Ви — пастух? — Дмитро сам не впізнає власного голосу.

— От добре, що згадав. Що ти ще пам’ятаєш? Ти знаєш, чому ти тут?

— А де я?

— У моїй хижці.

— А як я сюди забрів?

— З моєю старою, — сміється дід.

Чоловік розглядається по хатині — тут більше нікого нема. Він хоче сісти, але дід зупиняє його.

— Тобі треба полежати. Поворуши ногами — як вони?

Дмитро пробує зігнути ноги в колінах, — вони дуже напружені, але трішки згинаються.

— Десь щось болить?

— Трішки в хребті… ніби щось тягне за нитку…

— То полежи.

Старий іде кудись, грюкає якимсь посудом, а потім вертається до нього з мискою. Знімає з Дмитра овечу шерсть, вмочає руки у миску і м’якими легкими рухами починає розтирати ноги від кінчиків пальців до колін, далі до стегон. Тоді різким рухом перевертає його на живіт. Його руки легко бігають по хребту, він щось бурмоче про себе, а Дмитро відчуває, як легке поколювання починає лоскотати його у підошви ніг, далі в хрестовині чує пострілювання різкого гострого болю, наче хтось втикає у нього гострі голки.

Старий знову перевертає його на спину, кладе руку на сонячне сплетіння і довго тримає її так, злегка натискаючи інколи то зліва, то справа…

Наче невидимі бульбашки повітря пробігають по хребту — вгору-вниз, вгору-вниз…

Старий укриває його двома шкурами, а тоді подає в кухлику якийсь напій.

Не назвеш його приємним на смак… він якийсь палючий, як горілка, але це не спирт. Від напою ротова порожнина затерпає, як після наркозу.

І він знову поринає в сон…

* * *

Стоїть серед лісу один,