Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

Я йшов до села і думав про те, що життя поставило мене перед вибором. Тоді я вважав, що серйозність вибору в даній ситуації полягала у способі отримання інформації. Іти далі „в народ“ і пробувати щось знайти — чи все-таки ризикнути докопатися до інформації на базі. Ризикнути серйозно нарватися…

І я вирішив іти на базу…»

* * *

Комп’ютер сигналізував, що в нього низький заряд акумулятора. Треба, було підключитися до сонячної батареї. Дмитро виставив її на сонце, підключив ноутика і відкинувся на траву…

Було таке відчуття, що в голову хтось напхав сіна. Вся голова була — як копиця, у якій повзали якісь мурахи, шелестіла трава, дурманило від гострого запаху…

Досить вже читання. Треба братися за роботу…

Без жодних зусиль думки швидко розповзлися, вітерець змив обриси реальності — і він поринув у блаженний солодкий сон…

* * *

Все було — як у казці. Ішов зеленими луками, попереду біг якийсь білий цуцик і весь час оглядався. Дорога повела вгору, по узбіччю, і раптом цуцик загавкав і кинувся до Дмитра. Так різко — ледь на вхопив його зубами за ногу. Дмитро шарпнувся — і раптово збудився…

* * *

Сонце світило так само ясно, тиша була така ж дзвінка, але щось змінилося.

Він відчув сильну напругу в сонячному сплетінні — і різко сів…

Перед ним стояв вовк.

Спершу він навіть подумав, що це собака. Але золотистий вогонь, що випромінювався з очей звіра, розпанахав свідомість чоловіка…

Руки вперлися в траву і заціпеніли. Очі майже запливли від холодного жару, що пройшовся по всьому тілу…

Вовк стояв, теж упершись широко розставленими ногами в землю і трішки сутулувато витягнувши голову вперед…

Жодного руху зовні.

І гаряча буря якихось фраз, зойків, миттєвих спогадів, — все завертілося у свідомості з такою швидкістю, наче він летів кудись вниз і намагався за щось учепитися… десь мала бути якась підказка… але все змивалося, пролітало так швидко, що з горла виривалося лише якесь шипіння…

І раптом все завмерло.

Зупинився час.

Зникли всі звуки, всі образи зовнішнього світу… світ зовні і всередині спорожнів…

І він знову побачив перед собою вовчі очі. В них не було ні агресії, ні миру: жоден порух гострих інстинктів не видавав вовчу натуру.

Очі людини і звіра завмерли на безмежно довгій лінії очікування…

* * *

Люди намагаються словами відобразити гостроту своїх переживань. Чим більше вони захоплюються описом, тим далі слова, нанизуючись одне на одне, відводять думку від тонкого променя пережитого…

Є речі, які проживаються на такій високій ноті сплеску емоцій, що розум відключається. Ти наче помираєш в одну мить — і невідомо через скільки завислих поза часом миттєвостей раптово знову проявляєшся на плівці життя…

Що можеш розповісти комусь про блискавичне зникання в небутті?

Пролетіла єдина мить, усвідомлена тобою як дія, — а ти, можливо, в цю мить у якомусь іншому вимірі прожив ще одне життя, яке тут же блискавично забув…

Тільки небо бачило, як чіпко сплелися погляди людини і звіра — і як вони через прірву мовчання й затамованого страху поріднилися між собою…

Дмитро відчув, що рука підкосилася від напруги, і спробував проконтролювати свої рухи.

Тепер він не хотів злякати вовка. Бо десь із прірви його холодного жаху випурхнув легенький метелик. Це була перша жива думка — і вона була дуже легкою: «Все буде так, як має бути…»

Прийнявши її, він прийняв цю мить, цього завмерлого у чеканні звіра…

І вовк відчув, що його випустили із клітки. Він випростався, повів головою вбік, а потім наче неохоче побіг углиб лісу…

* * *

Отямившись від страху, Дмитро, на свій подив, раптом відчув, що хоче їсти. Не чіпси, не сухарі і не консерви, — а добротну домашню їжу: борщ, голубці, шинку… і до всього цього так пасує чарка доброго коньяку!

Згадавши про коньяк, він тремтячими руками витяг свою баклажку і добряче хильнув. Закусив шпротами — і одразу полегшало…

Але попри те розум наполягав, що оскільки вовку відоме місце його дислокації, було б обачніше перебратися десь поближче до людей.

Думка про зустріч із пастухом вже не лякала його. Десь у глибині душі зараз він, можливо, навіть хотів би ще раз зустріти того дивака…

* * *

Під вечір він вибрався на проїжджу дорогу. Вирішив іти вниз — там внизу мало би бути село. Усамітнення не дуже вдалося — то можна вибрати компромісний варіант. Розум несміливо запитав, чи не пора вже повертатися додому, але Дмитро вирішив не здаватися.

Дорога довго метляла по лісу і врешті вперлася в якусь обвалену загорожу. Напевно, якийсь запустілий табір. Дах подекуди провалився, вікна без шибок.

Ці старі покинуті будинки — як здичавілі люди. Від них віє пусткою і холодним та голодним очікуванням…

Дмитро завжди побоювався руїн. Не тому, що там нікого не було, — навпаки: він кожною клітинкою тіла відчував присутність. Може, не когось, — а якоїсь матеріалізованої самотності, покинутості, якогось розпачливого поклику осліплих очей…

Простір має бути заселений життям. А розвалені будинки — це недоглянуті кладовища…

Сонце вже сховалося за горами — і починало сутеніти. Сюди він ішов дорогою близько години. Може, піти назад тією ж дорогою? Не залишатися ж тут на ніч… Він постояв хвильку, а тоді розвернувся і пішов назад.

У горах темніє швидко. Теплі яскраві обриси вершин поступово розчинилися в мороці. Туман опустився з гір і повалив ущелинами, заповзаючи в кожну шпарину.

Він ішов у тумані — ноги заледве долали дорогу. Спершу відчував, що рухається вгору. Потім втратив відчуття дороги і навіть відчуття власного тіла. Руки затерпли від двох сумок, плечі злилися з рюкзаком і стали єдиним важким тілом…

І тут раптом із туману виринули дві постаті.

—  І хто це тут прогулюється по нашій дорозі? — огидним п’яним голосом прогугнявив один.

Всі зупинились.

— Та це дід Мороз — подаруночки нам приніс! — гикнув другий.

Якась сила штовхнула Дмитра вбік — і він покотився схилом дороги, дряпаючись об кущі, розбиваючи руки й лице об каміння…

Холод привів його до свідомості. Ноги лежали в струмку — він не зміг ними поворухнути. Тіло вперлося в рюкзак, як у спинку стільця. Руки все ще стискали сумки…

Слава Богу, живий!

Прислухався до тиші — ніяких голосів згори не почув. Напевно, п’янички живуть на тій закинутій території.