Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

До цього часу мої статті ставили на перших шпальтах газет, тому що вони завжди мали присмак гарячих приправ. Полювання за сенсаціями привело мене до грані, за якою можна було влипнути у багно „папараці“.

Мені били пику, я сам влізав у скандальні бійки. Гострий смак сенсації, бажання не злазити з перших шпальт, врешті-решт — гроші…

Кожна професія має свої провалля і вершини. Мені було тридцять років — вік Христа — а я прагнув ошелешити читача новим „скандалом“ на шпальтах газет, і поза тим очі мої нічого не бачили…

Азарт гієни…

І тоді я отримав доручення поїхати на гірськолижний курорт для „крутеликів“. Надійшла інформація, що один високопосадовець катався там зі своєю черговою „зіркою“ і втрапив у халепу. Вони обидвоє отримали важкі травми, а оскільки лікуватися у столичних лікарнях було ризиковано, і оскільки стан потерпілих був украй важким, хтось пустив чутку, що їх таємно зцілює мольфар…

Від цього слова мене аж у жар кинуло.

Оце так сенсація! Оце буде пропарка!

За роки своєї роботи я навчився дивитися на життя лише крізь шпарку фотоапарата, мої слова служили тільки стрілою, якою влучали в ціль. Спершу мене нудило від вигляду крові, коли доводилося робити кримінальні хроніки, спершу у словах тремтіли інколи сльози, а я перетворював їх в оцет.

Та згодом я став цинічним, як хірург, — з тією лише різницею, що від мого слова люди не помирали.

Так мені здавалось…

Я розумів, що пертися на базу нема сенсу. Туди мене зараз ніхто не пропустить, там така охорона, що не варто гаяти часу.

І я пішов „у народ“. З рюкзаком на плечах став туристом, — тим більше, що сенсація не могла зістарітися, її треба було збирати по крупинці дуже обережно, щоби не нарватися…

Я вибрав просту тактику. Знаходив у селі старих людей, розповідав їм, що мій друг потрапив у халепу, йому потрібна дуже добра допомога, але в лікарню він лягти не може…

Я шукав знахаря. Дуже доброго знахаря.

Врешті мені нарадили стару цілительку, яка жила високо в горах.

Я добрався до її хатини, що вінчала вершину гори. Кругом-полонина: ніякого саду ані сарайчика. Лише глибоченний колодязь.

Була рання весна — гори вкрилися квітами, чисте повітря дзвеніло так, що кожен крок звучав, як постріл.

Старої вдома не було. Я обійшов полонину, зійшов униз до лісу ледь помітною стежкою. І тут побачив стару: вона копала коріння. Так заглибилася у своє діло, що не помітила мого наближення.

— Не бреши мені, — сказала, коли я підійшов, не обертаючись. — Я вже занадто стара, щоби тратити час на таких шмаркачів, як ти. Кажи, чого прийшов?

Уперше за свою журналістську практику я розгубився. Як правило, завжди мав справу з такими ж брехунами, як сам: то були політики, артисти, криміналісти, явні злочинці — в законі і поза законом.

А бабуся була справжня і самодостатня, як ця криниця на горі.

Сів на траву і спробував зібратися з думками. Але щось у мені вибухнуло наперекір розуму — і я сказав:

— Я — журналіст. Маю доручення написати про мольфара.

Стара тихо засміялася і підняла голову. Уважно оглянувши мене, вона зібрала корінці в плетений кошик і сіла на землю неподалік.

— А нащо тобі мольфар? Пиши про чабанів, про ведмедів, про цимбалістів… записуй коломийки…

— Бабусю, не смійтеся, але робота є робота. Мені потрібен мольфар!

— Йому потрібен мольфар! — стара зайшлася сміхом, а потім раптом стала дуже суворою.

— Іди, дитино, не наривайся на біду. Мольфар — не лялька для таких шмаркачів, як ти. Він сам приходить до тих, до кого його покличе серце.

Стара зібралася йти.

— Почекайте, я добре заплачу вам за нашу розмову. У мене друг…

— Не бреши!

Напевно, з охороною бази було б легше домовитися. Я змушений був змиритися і піти.

Стара йшла позаду, і коли я вже почав спускатися стежкою вниз, вона раптом гукнула мене:

— Хлопче, зачекай! Щось тобі скажу!

Вона присіла на стару колоду і вказала на місце поруч.

— Нема у тебе друга. І мольфара ти шукаєш не тому, що він тобі цікавий. Якби ти хоч уявив собі, у що пхаєш носа… у нас бояться навіть це слово вимовляти…

— Я це помітив…

— Ти хочеш нашкодити людям. То пусте, ким є ці люди. Але вони люди. І вони зараз перед Божою волею. Ти хочеш із нею побавитися? Тобі вже скільки років?

— Тридцять.

— У тебе ні сім’ї, ні дітей. Ти — як пес шолудивий: все гавкаєш і гавкаєш. Хтось кидає тобі гроші, ти кидаєш комусь кістку…

Я бачу твою маму. Вона багато плаче через тебе…

— Моя мама померла…

— Дуже рано померла. То був серцевий напад. Ти скривдив дуже близьку їй людину…

У цю мить я сам опинився на грані серцевого нападу. Так, я „полював“ на свого вітчима — як журналіст. Я ненавидів його і вважав, що він зіпсував мої стосунки з матір'ю…

— Скажи мені, дитино, — м'яко сказала бабуся і взяла мене за руку. Її рука була шорсткою і дуже гарячою… Жар обпік мої пальці — і на мить здалося, що це мама тримає мене за руку… — Ти що — уявив себе Богом? Тільки Бог судить кожного з нас. Тільки Бог може Словом своїм побивати або милувати… а людське слово має бути місточком між берегами… тільки місточком, через який одне серце ходить в гості до другого… Ти нікого не любиш, дитино, — твоя ненависть погубить тебе… І забудь про мольфара. Якщо тобі хтось десь покаже на нього, як хтось сам назветься мольфаром — не вір. То все пройдисвіти або знахури, що заробляють на хліб… як я… Хтось народжується сліпим — і він не знає, що таке видіти світ. У нього свій світ. А хтось народжується з добрим зором — і не знає, як то ходити навпомацки. Мольфар уникає людей, бо він бачить не тільки очима, а серцем і розумом. Він чистий. І має велику силу…

— Я чув, що вони бувають білі і чорні…

— Білі і чорні? Подивися на небо: воно біле чи чорне?

— Ну, ясне. Майже біле.

— А вночі воно чорне. І хто так придумав, щоби небо було то білим, то чорним? Хто таке придумав, той знає, який може бути мольфар і нащо йому таким бути… І що би він не робив — усе виправдане… Він сам бачить, до кого треба прийти. Ти ще не готовий зустрітися