Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

до склепіння були стелажі із книгами. Дорогі старовинні фоліанти виблискували золотими оправами, аж очі сліпило.

Ноги несли його уперед, а так хотілося зупинитися і заглянути бодай в одну із книг!

Все рухалося, пливло, манило блиском і проходило крізь нього, не даючи можливості навіть оком затриматися бодай на літері цього царства книг…

Попереду з’явилося світло — він побачив двері, що вели назовні. Хотів оглянутися, повернутися, але ноги вже стояли на порозі…

Напівзотлілий листок паперу, звиваючись у повітрі, легко опустився перед ним. Він узяв його в руки і спробував читати. Літери пливли перед очима, і якийсь голос сказав: «Лови найважливіші слова! Лови те, що кинеться в очі!»

«Дерево буде жити…»  — зеленим сяйвом зблиснули слова внизу сторінки, — і він прокинувся…

* * *

Тіло дрижало від холоду, роса зросила одяг, обличчя, спина затерпла.

Він із трудом піднявся на ноги, заліз у палатку і закутався в спальник…

Було дуже холодно, так холодно, що звело пальці на руках. Порився у своєму «холодильничку», знайшов там баклажку з коньяком. Це він взяв саме для екстремальних ситуацій.

Тепло розлилося по тілу, голова пішла обертом…

Що там було? Він не міг цього забути! Щось про дерево…

Ах, яка бібліотека! Скільки життів треба, аби бодай переглянути всі ці книги!

Дмитрові раптом стало смішно. Він знав людей, одержимих вченістю і книжною всеядністю. Їхнє життя проходило в бібліотеках — вони дивилися на людей, які просто живуть собі і навіть бодай раз у тиждень не відвідують бібліотек, як на первісних дикунів. З часом їхній погляд стає відчуженим, з-під штанів усе частіше виглядають шкарпетки різного кольору…

Слава Богу, його обминула ця хвороба ученості. Для щасливого добробуту вистачило того, що зумів назбирати у свою голову в силу необхідності. Тепер залишалося тільки підтримувати форму…

Умився джерельною водою, зробив легку пробіжку довкола палатки.

Гаряча кава, приготовлена на мініатюрній спиртовій плиті, повернула до здорового настрою…

Він порадів із того, що цієї ночі його не мучили кошмари з дзеркалами. Бо, відверто кажучи, вже подумував про консультацію у психотерапевта. Якби не був достатньо відомою людиною у своєму місті…

Дмитро навіть увімкнув радіо на своєму мобільному і прослухав останні новини. Вони прозвучали тут, серед цієї чистої запашної галявини, як вибух петард на банальній вечірці…

Раптом до нього дійшло, що в його житті не зустрічалися люди, в яких він помітив би реальну зацікавленість у якомусь дієвому результаті своєї діяльності: особливо коли йшлося про політиків. Вся метушня довкола реформ, змін, посилення громадянської позиції і т. п. є настільки награною й бутафорною, що ніхто з учасників тотальної суспільної гри навіть не пробує приховувати цю награність. Одні грають на полі — і явно відбувають номер, а інші займають місця уболівальників — і теж явно дають зрозуміти, що не вірять гравцям, але з усієї сили дмуть у свої трубки і стріляють з петард, — бо так прийнято.

Хто в його житті був і є правдивим?

Пардон, неправильно сформульоване питання, точніше, не повністю сформульоване: а з ким був і є правдивим він — опиняючись то на полі, то серед уболівальників?

Знову стало нудотно. Питання без відповіді, бо вона очевидна.

Треба братися до праці, поки щось знову не розбалансувало настрій.

Записник вивалився на землю і розкрився на сторінці з гучним заголовком «Питання».

Почекають. Хоча очевидно, що з написання роману вже нічого не вийде, — йому раптом аж соромно стало за банальність задуму, — але можна нормально посортувати свої записи і вибрати найцікавіші думки. Ті, які можуть зачепити за живе…

Принаймні для лекцій чи семінарських цей матеріал згодиться…

Врешті — чому він страждає від невизначеності? Сам себе відправив у цю мандрівку, сам навалив собі на плечі задумів та планів, заплутався у власних думках, придумав собі проблеми — і страждає…

Нехай все пливе так, як само собою складеться. Треба читати, якщо захочеться читати, нарешті відключити мобільний, — адже потреба дзвонити може виникнути хіба у нього..

І просто жирувати собі, поки вистачить кави…

Він навіть згадувати не хотів про вчорашнє читання «Бунту Сократа». Краще цю тему обминати.

Йому нізащо не вдасться так «об`їздити» діалоги філософів, — адже там явно присутній автор. Присутній в кожному. І кожен із героїв присутній у ньому…

Все-таки цікаво: чи була Діотіма коханкою Сократа? І чому він жив з тією відьмою Ксантіпою? Може, він був садомазохістом?

Так, думки можуть далеко завести…

Але як Анна виплуталася з цього? І в чому все-таки, на її думку, полягав бунт Сократа?

Гаразд, при нагоді дочитає.

Він заховав книжку на дно рюкзака, увімкнув свій ноутбук.

З чого почнемо? Може, повернутися до першого задуму — просто укласти своєрідну філософську читанку: «Великі про велике». Матеріалу є достатньо. Вся справа лише в тому, аби надати йому системності, ясності, інтриги, зробити книжку афористичною і лаконічною.

Ця думка йому явно сподобалася.

* * *

Відкрив папку «Афоризми», переглянув матеріал. Не покидало відчуття, що упустив щось дуже важливе. Відкрив папку «Книги нет». Тут у нього був банк найціннішої неопрацьованої інформації.

Ось Сократ. Треба буде ще раз переглянути…

А що це за файл? «Мольфар». Коли це він його сюди закинув? І чому у філософію?

Дмитро відкрив документ і почав читати. Автор не був йому відомим.

* * *

«Ідея написати цю коротку книжку виникла у мене після зустрічі, що кардинально змінила моє життя. Точніше сказати, кинула засів для змін.

Як зерно жита кидають у землю восени, а навесні бачать поле, засіяне зеленими сходами.

Пройшло дуже багато часу, перш ніж я став усвідомлювати, що змінюю самого себе. День за днем, непомітно і без насильства я став уважно контролювати і зважувати кожен свій крок, кожне слово. Моя пихата і зубоскальна журналістська натура стала поступово змиватися, як суха шкіра змивається при щоденних купелях.

Я все більше став відчувати відповідальність