Ден Браун - Код да Вінчі

під час Другого хрестового походу в середині дванадцятого століття. Вони сказали королю Єрусалима Болдуїну ІІ, який очолював армію хрестоносців, що вони тут для захисту пілігримів-християн і що їм потрібне пристановище. Він дав їм дозвіл розташувати свій табір на руїнах храму — дивне місце для такої місії, але, як виявилося, це було зовсім не випадково. Лицарі були певні, що документи Пріорату поховані глибоко під уламками ковчегу, під Святая Святих, священними палатами, де, як вважали, жив Сам Господь. Прямо в серці юдейської віри. Протягом дев’яти років дев’ять лицарів жили на руїнах, у повній таємниці розкопуючи твердий ґрунт.

Софі перебила його.

— Але ви сказали, вони там щось відкопали?

— Звичайно, — відповів Ленґдон, повторивши, що це забрало в них дев’ять років, але лицарі врешті-решт знайшли те, що шукали. Вони забрали скарб храму й повернулися до Європи, де папа, а тоді ним був Інокентій ІІ, вмить видав безпрецендентну папську буллу, яка надавала тамплієрам необмежену владу і дозволяла їм «жити за їхніми власними законами». Отримавши таку свободу, орден тамплієрів почав з шаленою швидкістю зростати кількісно і значно посилив свій політичний вплив, до того ж тамплієри володіли маєтками в десятках країнах, і от вони вже мали змогу позичати гроші збанкрутілим королям під відсотки, ставши засновниками сучасної банківської системи.

На початку чотирнадцятого століття тамплієри мали таку величезну владу, що тогочасний папа Клемент V вирішив, що треба щось робити. У змові з французьким королем папа розробив план придушення тамплієрів і захоплення їхніх скарбів. Він розіслав по всій Європі таємні накази, які мали бути оприлюднені у п’ятницю, 13 жовтня 1307 року.

На світанку того дня ці його накази було розпечатано і відкрився їхній жахливий зміст. У посланні Клемента говорилося, що Господь являвся йому і попередив, що лицарі Храму — єретики, які практикують поклоніння дияволу, гомосексуалізм, оскверняють хрест, чинять інші види святотатства. Він стверджував, що Господь доручив йому очистити землю, а саме зігнати разом усіх тамплієрів і катувати їх, поки вони не зізнаються у своїх злочинах проти Господа.

І це спрацювало з точністю годинника. Того дня величезну кількість тамплієрів було схоплено, їх безжально катували, а потім спалили живцем як єретиків. Відгомін тієї трагедії й досі присутній у сучасній культурі, і досі п’ятниця тринадцятого числа вважається нещасливим днем.

Софі виглядала спантеличеною.

— То всіх тамплієрів було знищено? Я думала, вони й досі існують.

— Вони існують під багатьма іншими іменами. Попри брехливі звинувачення Клемента і всі спроби повністю знищити їх, тамплієри мали могутніх союзників, і частині лицарів вдалося врятуватися. Справжньою метою Клемента було здобути документи, які, вочевидь, давали тамплієрам владу над церквою, але досягти її не вдалося. Документи з-під руїн храму вже давно були довірені Пріорату Сіону — організації настільки засекреченій, що Ватикан нічого їй не міг заподіяти, коли боровся з тамплієрами, і з часом Пріорат таємно вивіз документи морем.

— І де тепер ті документи?

Ленґдон знизав плечима.

— Відповідь знає лише Пріорат Сіону, але, скоріш за все, їх багато разів перевозили і переховували. Згідно із сучасними гіпотезами, ті документи знаходяться десь у Великій Британії.

Софі не знала, що й думати.

— Протягом тисячоліть, — продовжував Ленґдон, — існувало багато легенд про ці таємниці. Повний набір документів, їхня влада і таємниця, яку вони зберігають, відома під єдиним іменем: Sangreal. Про це було написано тисячі книжок.

— Сангрил? Це слово має щось спільне із французьким sang або іспанським sangre, що означає кров?

Ленґдон кивнув. Кров — це корінь слова Sangreal, але не в тому сенсі, як це уявляла собі Софі.

— Легенда досить заплутана, але найважливіше знати, що Пріорат охороняє важливий доказ таємниці і, скоріш за все, чекає слушного історичного моменту, аби розкрити правду.

— Яку правду? Яка таємниця може бути аж такою могутньою?

Ленґдон глибоко зітхнув і вимовив щось незрозуміле.

— Софі, слово Sangreal — то старовинне слово. Багато років воно приховувало інше, сучасніше, — він трохи помовчав, — коли я назву те, сучасніше, ви зрозумієте, що вже добре знаєте його. Фактично, чи не кожен на землі знає історію Сангрила.

Софі скептично глянула на нього.

— А я не знаю.

— Певен, що і ви знаєте, — усміхнувся Ленґдон, — Просто, либонь, називали його по-іншому: Святий Грааль.

Розділ 31

Софі пильно глянула на Ленґдона, чи не жартує він.

— Святий Грааль?

Ленґдон кивнув, вираз його обличчя був серйозним. Але його слова все ще для Софі нічого не означали.

— Я думала, Святий Грааль — це чаша. А не зібрання документів.

— Так, але документи Сангрила є лише половиною скарбу Святого Грааля. Вони заховані із самим Граалем і бережуть його істинне значення. Документи давали тамплієрам таку силу, бо містили інформацію про справжню сутність Грааля.

Справжню сутність Грааля? Це ще більше спантеличило Софі. Святий Грааль, як вона думала, був чашею, з якої Ісус пив на Таємній вечері перед тим, як його забрали римляни й звинуватили у злочинах, за які потім розіп’яли.

— Святий Грааль — це Чаша Христа, — сказала вона. — Це ж знають усі!

— Софі, — прошепотів Ленґдон, нахиляючись до неї, — згідно з тим, що каже Пріорат Сіону, Святий Грааль — це не чаша взагалі. Вони твердять, що легенда про Грааль як про потир є метафорою чогось іншого, значно могутнішого, — він зробив паузу, — чогось, що ідеально узгоджується з тим, що ваш дідусь намагався нам сказати вчора, включаючи всі його посилання на сакральну жіночість.

— Ні! — вигук Софі увірвався у його думки, і Ленґдон аж підстрибнув, коли вона нахилилась над переднім сидінням і крикнула на водія таксі. Ленґдон побачив, як водій стиснув свій радіомікрофон і почав говорити в нього.

Софі вмить засунула руку до кишені твідового піджака Ленґдона.

Перш ніж Ленґдон второпав, що ж трапилося, вона витягла пістолет, який забрала в охоронця Лувру, махнула ним і притисла його до потилиці водія. Той відразу кинув своє радіо і підняв угору вільну руку.

— Софі! — вирвалося в Ленґдона, — Що це, чорт…

— Arrêtez! — наказала Софі водієві. — Зупиніться!

Переляканий водій підкорився.

І вже тоді Ленґдон почув металевий голос диспетчера компанії таксі, який надходив із панелі керування — голос, який несподівано назвав їхні імена. Його м’язи напружилися. «То що, вони вже нас знайшли?»

Софі жестом наказала водієві таксі вийти з машини, і наляканий водій, тримаючи руки над головою, вийшов і відступив на кілька кроків. Софі опустила своє вікно, тримаючи водія на прицілі.

— Роберте, — спокійно сказала вона, — сідайте за кермо. Будете вести машину.

Ленґдон не став сперечатися. Він виліз із заднього сидіння й пересів за кермо.

— Роберте, — гукнула Софі із заднього сидіння, — їдьмо звідси!

Ленґдон глянув на коробку перемикання швидкостей і відчув великий сумнів. О ні! Він узявся за ручку передач, невпевнено поставив ногу на педаль