Анжеліка Вереск - Без права на вибір, Анжеліка Вереск

Розділ 18

Він стояв, схрестивши руки, мов суддя, що готується винести вирок. Мовчання в кімнаті тиснуло сильніше, ніж крики. Його погляд палив. Я не відвела очей. Нехай бачить. Нехай знає, що я більше не боюся.

— Ну що, великий герой повернувся, — прошипіла я крізь зуби. — Урятував свою Зіроньку, як у казках. Тільки от у цій казці чудовисько — на троні, і ти сам — не кращий.

Він не ворухнувся.

— Скажи щось, чорт забирай! Чи ти вже й говорити розучився, поки мене тримали в підземеллі, мов падло?

— Хочеш слів, Діано? — повільно мовив він. — Гаразд. Я скажу: я мав залишити тебе там. Може, Рейн нарешті навчив би тебе мовчати.

Я розсміялася. Грубо. Зло.

— Ах ось як. То ти вже не лицар у блискучих обладунках? А я ж сподівалась, що тобі хоч трохи не байдуже.

Він зробив крок ближче.

— Ти справді думаєш, що мені байдуже? Я ризикував життями своїх людей, потай пробирався в замок, поки ти, невдячна дівчинко, будувала плани, як мене принизити, так?

— А хіба ні? — я підняла підборіддя. — По секрету: ідея народити дитину від Рейна раптом перестала здаватися такою вже божевільною. Принаймні він не прикидається, ніби його почуття — чеснота, а влада — прокляття.

Тиша. Він стояв, мов камінь. А потім, нав'язливо м’яко прошепотів:

— Повтори.

Я всміхнулася.

— Може, якби ти був хоча б наполовину чоловіком, як твій батько, все склалося б інакше. Але, на жаль... тобі до нього — як до неба. Хоча, зачекай, ти ж навіть з ним не впорався. Чи Рейн допоміг?

Усе сталося за мить. Він кинувся до мене, схопив за плечі — і вперше в його очах я побачила не лють — а божевілля. 

Безмовне, натужне, кипляче. Він вгризся в мої вуста грубо, ніби хотів стерти мою зухвалість цим поцілунком. Я намагалася вирватися, вдарити, закричати — але він був занадто сильний.

— Ти хотіла знати, хто я, Діано? Зараз дізнаєшся.

Він кинув мене на ліжко, його тіло придавило моє, і все всередині мене закричало. Я виривалася, сипала словами, дряпала плечі нігтями. Але він не зупинявся. Це була не пристрасть. Це була влада. Доказ. Приниження.

Сльози текли щоками. Я ненавиділа його. Ненавиділа себе. Ненавиділа все, що нас пов’язувало.

Коли він відступив, важко дихаючи, я лишилась лежати, прикрившись ковдрою, ніби вона могла вберегти від того, що щойно сталося.

Він підвівся, поправив пояс і подивився на мене згори.

— Більше не порівнюй мене з Рейном. Він би тебе вбив. Я хоча б дозволяю тобі жити.

— Вбив би — було б чесніше, — прошепотіла я. — А ти — просто чудовисько в масці рятівника.

Він вийшов, не озирнувшись. Я залишилася одна. Із сльозами. З роздертою душею. І з божевільною, пекучою ненавистю.

До нього. До себе. До всього світу.

І десь у цій ненависті жевріло найстрашніше — я все ще відчувала його. В собі. В кожному вдиху. В кожному вигині болю.

І це було найгірше.