Сергій Олексійович - Мої 18, Сергій Олексійович

Вечір. Серпневий теплий вечір.  Гарний такий. І настрій також в мене гарний. 

- Як сьогодні незвично тепло, — здивовано каже мені Катя. Катя з аптеки.

Я сьогодні нарешті наважився. Дочекався її після роботи. І ось, як в неї закінчився трудовий день, проваджаю її до дому. А Катя і не здивована зовсім. Наче знала, що я прийду.

І от ми йдемо собі посеред дороги. Бо автівок тут зовсім не має. Вже темніє. Дуже швидко темніє. Але мені поруч з нею якось тепло та затишно.

- А ти завжди такий мовчазний? - Питає в мене Катерина.

- Ні. То я просто заслухався, як ти весело розповідаєш. У вас, мабуть, на роботі завжди так весело?

- Ага. - Посміхається Катерина. - Комедія, а не робота.

- А ти далеко живеш? - Цікавлюся я в неї, бо якось ми все йдемо і йдемо. І вже й пройшли здається чимало.

- Та ні. Не дуже. - Показує вона, кудись поперед себе. - Там. Унизу.

Унизу це, мабуть, десь там біля річки. Ого. Далеченько, думаю я. Якось мені це все вже не дуже подобається.

- І отак сама кожен вечір ходиш до дому?  Може тебе хтось там зустрічає?

- Ні. Якщо ти натякаєш на хлопця, то в мене його немає. Та я вже звикла тут сама ходити. Швидким кроком якось і не помітно. Я ж тут народилися. Це все моє рідне. - Показує вона ліворуч та праворуч себе.

- То в тебе там і господарства є? - Мені все цікаво і я вже уявляю собі як в неї вдома купа різних тварин живе. - Свині, кози, кролі?

- Ха-ха. - Сміється в голос Катя. - Два котики та одна собака, оце і все наше господарства. Веселий ти, — каже вона мені й торкається моєї руки.  

- Якщо хочеш, то почекай доки я перевдягнусь після роботи та підемо десь погуляймо.

- Та ти ж, мабуть, устала? - Починаю піклуватися про неї. - Та й голодна ж.

- Ой, а жити коли? - Питає вона. - Таке життя. Чимось завжди потрібно жертвувати. Ну, так.  Я устала та хочу їсти. А гуляти коли? З хлопцями зустрічатись. Ти ж не станеш чекати поки я вийду на пенсію? - Знов сміється Катруся. -  Отож і воно. То зачекаєш, чи як?

- Така ти весела, Катруся, - роблю я ій комплімента, а сам міркую, що мені далі роботи: чекати чи ні. 

- Дуже весело. - Чомусь сумно відповідає вона. - Але що ж робити. Життя сумне, тому треба самій бути веселою. До речі. Ось ми вже і прийшли. То, як? Зачекаєш? Я швидко.

Вона мені подобається. Але чекати тут на одинці в темряві? Щось немає в мене такого бажання. А потім ще вночі її до дому проводжати? Ні. Дякую.

- Якось іншим разом. Я тобі зателефоную.

- Гаразд. - Катя сумна. І здається сердита, що я не схотів її чекати.

Ну то й ладно. Вона вже вдома у себе, а мені, що через усе селище йти по темряві. По незнайомий мені вулиці. Я й вже і не пам'ятаю де тут треба звертати. А. Ось. Нарешті я виходжу на головну улицю. Десь там далеко мій п'ятиповерховий будинок. Такій він мені зараз рідний. Якщо йти прямо і нікуди не звертати, то хвилин за десять буде вдома. А якщо бігти, то ще швидше.

- За тобою, мабуть, хтось гнався? - Зустрічає Таня мене у самих дверях.

- Та ні. То я дівчину з аптеки до дому проводжав.

- Далеко? Бо ти так запихався, наче вона в іншому місті живе.

- Та ні. Ось тут поруч. Через пустир і там ще далі за лікарнею.

- А. Ну це ще нормально, — погоджується зі мною Таня. - Ахаха. - Сміється вона. - А я думала то ота дівчина з собакою вже за тобою ганяється по вулиці. А ти від неї тікаєш.

- От нема кому, на жаль, дати тобі ременя, — кажу я. - Здалася тобі та Лінда. Твоє щастя, що ти моя сестра. І що я дівчат не б'ю.

- То запроси оцю свою нову дівчину до нас у гості, — вже більш серйозна каже мені моя середня сестра.

- О! Дякую! Гарна думка. Треба почекати, коли вона буде вихідна.

- Так, а скільки їй років? - Питає в мене Віка, коли ми вже усі разом збираємось на кухні.

- Та десь здається по моєму дев'ятнадцять.

- Піде. Вже можна. Хай залишається в нас ночувати. А краще відразу переїжджає до нас жити. І до роботи їй близько буде ходити. Ахахаха. - Знов сміється Таня.

Ще декілька вечорів поспіль я проводжаю Катю до її дома. Ми вже тримали один одного за ручки й здавалося, що в нас все добре.

Якось на п'ятий день наших з нею стосунків, Катерина звернула не до себе на вулицю, а кудись в інший бік.

- Пішли, посидимо. Не хочу до дому. Такий гарний вечір. - Раптом притулилася вона до мене і від неї запахло алкоголем.

- Вишневий лікер. - Пояснила Катя. - У колезі день народження. Виставлялась.

Голос в неї був такий ігровий, веселий. Хоч завжди ця панні з аптеки поводитися зовсім інакше.

- Он лава. - Показала Катя кудись у темряву. І як вона побачила? Бо скрізь було дуже темно. Тільки за високими деревами світилася вікном якогось адміністративного будинку.

Вона достала з сумки пляшку горілки. Та запропонувала мені прямо тут з нею випити її на двох. На цій старій дерев'яній лаві. Катерина мені так і сказала, що дуже любить це діло та п'є тільки, коли в неї вихідний. Бо на роботі з цим дуже суворо.

- Не дивуйся. В мене був хлопець. Ми зустрічаємося ще зі школи. Та потім ми посварилися та розійшлися. І вже майже пів року я його кохаю, а він мене ні. Я вже давно хотіла тобі це все розповісти, та якось було не до того.

Катя почала ревіти. Вона пила з горла. Кашляла. Курила та плакала далі.

- Розумієш?! Я його кохаю. Кохаю. А він мене покинув. Пішов до іншої. Такий він. Ми три роки були разом. А вона. А він. 

Вона плакала. Ревіла. Пила. Я не пив. Бо ще чого не висточало. Але я бачив зараз перед собою п'яну дівчину і здається в неї була справжня істерика. А потім вона заснула на моему плечі. І я не знав, що мені далі з нею роботи. Вести до дому не можна. І повів Катю до себе. Не бросати ж дівчину п'яну саму вночі на лаві. Це якось не по чоловічому. 

Таня мені нічого не сказала. Тільки зробила велики очі. Та повели її до ванної кімнати, щоб привести в себе. Середня сестра забрала її до себе і щось там вони усю ніч розмовляли. А зранку Катя тихенько пішла до себе до дому. Не забувши подякувати усіх нас. Я пішов її проводити.